Психоаналітична інтерпретація феномену стигматизації осіб, котрі страждають на психічні розлади

Мединська Юлія, Гривул Ростислав

Соціальна стратифікація, або сегрегація суспільства полягає у «структуруванні соціальної нерівності» – розподілі суспільства на класи за певними ознаками (статевими, віковими, етнічними тощо) та дискримінації окремих соціальних сегментів / класів / груп [1]. Процес стратифікації є «ненавмисним наслідком соціальних стосунків та відтворюється у кожному наступному поколінні» [1, с. 957]. Відтак, існування соціальних груп з низьким соціальним статусом, «паріїв» та «аутсайдерів», відкинутих та зневажених іншими членами суспільства на підставі тих чи інших особливостей, властиве для людського суспільства як такого, тобто спільноти людей, включених у соціальні стосунки. Процес сегрегації та одночасного дистанціювання суспільства від власних знецінених сегментів можна також означити терміном «стигматизація», запровадженим до наукового дискурсу в 60-ті роки ХХ ст. американським соціологом Е. Гоффманом [2]. Об’єктом стигматизації можуть бути дуже різні суспільні групи, представники котрих за тими чи іншими ознаками відрізняються від очікувань суспільства щодо кожного середньостатистичного громадина. У даній статті ми розглянемо стигматизацію на прикладі ставлення до психічно хворих осіб, розглянувши хронологічну та географічну перспективу стигматизації. Актуальність даної проблеми пов’язана з низкою негативних наслідків, котрі спричинені стигматизацією та самостигматизацією – підтримання самим індивідом власної негативної соціальної ідентичності. Подолання названих процесів передбачає в основному просвітницьку діяльність, натомість сегрегаційні та стигматизаційні механізми мають такі глибинні детермінанти, котрі зводять нанівець подібні зусилля. Як зазначає А. Фінзен, «в кінцевому рахунку мова йде про страхи, ірраціональні страхи, котрі підтримують стигматизацію. А ірраціональність неможливо подолати з допомогою просвітництва та збільшення знань» [3, с. 43]. Враховуючи вищезазначене, дана стаття присвячена дослідженню позасвідомих причин існування стигматизаційних процесів у суспільстві. 

Стигма – одночасно і давнє, і дуже нове поняття. У своєму первинному значенні воно означає «тавро», яким мітили рабів чи злочинців в античні часи. Натомість сучасного звучання як нематеріальний символ психологічного та соціального відчуження конкретних осіб чи груп осіб від інших членів суспільства, поняття «стигма» набуло в другій половині ХХ ст. Цей термін був запроваджений у науковий дискурс Е. Гоффманом у книзі «Стигма. Поводження з ураженою ідентичністю» (1963) [2]. Автор звертає увагу на те, що універсальні процеси структурування суспільства, у тому числі й знецінення певних його класів, широко описані на феноменологічному рівні, але не проаналізовані з точки зору їх передумов та внутрішніх механізмів. Е. Гоффман пропонує розуміти «стигму» як ознаку, котра викриває певну ганебну особливість індивіда, при цьому «ганебність» ознаки є умовною, локально конвенційною, тобто визнаною у даному суспільстві в якості негативної та такою, що в інших умовах (для інших суспільних груп) може бути цілком нейтральною чи позитивною. Е. Гоффман акцентує увагу на амбівалентності стигми: вона настирливо привертає увагу до носія «тавра» та відштовхує від нього співрозмовників, стигматизованому індивіду приписують одночасно і негативні риси, і «магічні», «надприродні» властивості, котрі викликають страх та заздрість. За Е. Гоффманом, стигма у світогляді умовно «нормальних» людей функціонує як ідеологія – система переконань щодо стигматизованих інших, вона дифузно поширюється на оцінку всіх властивостей стигматизованого індивіда, навіть тих властивостей, які у даній культурі оцінюються як позитивні та в інших обставинах викликають повагу [2, с.15-25]. Стигматизований індивід не може викликати пошану чи захоплення оточуючих – весь його образ забарвлюється ганебним відтінком однієї риси. При цьому він сам переважно погоджується з таким станом речей як із самоочевидним, зрозумілим, очікуваним, логічним: «індивід відгукується на таке неприйняття визнанням того, що воно зумовлене деякими його рисами» [2, с. 31]. 

А. Фінзен детально аналізуючи різні аспекти стигми на прикладі шизофренії, влучно зауважує, що цей діагноз виконує роль стигматизаційної метафори та примножує труднощі хворого та його сім’ї. Адже, окрім симптомів самої хвороби, від котрих безпосередньо страждають і пацієнт, і його близькі, у родичів виникає почуття провини та безсилля, поступово наростає соціальна ізоляція цілої сім’ї, всі учасники ситуації повинні жити у постійному напруженні та приховувати правду про себе чи своїх близьких. «Відкинутість, дискримінація, звинувачення – от з чим доводиться рахуватись родичам хворих на шизофренію» [3, с.193]. Соціальні наслідки стигматизації автор називає «другою хворобою», а наслідки звинувачень та стигматизації родичів хворого – «третьою». А. Фінзен схиляється до думки, що стигма має характер нездоланної суспільної тенденції, як феномен соціального життя вона є суспільною необхідністю. «Символічний зміст шизофренії – та інших стигматизуючих захворювань – став загальноприйнятим; він інтегрувався в ірраціональне; глибоко проник у наш чуттєвий світ» [3, с.190]. Відтак, просвітницькі акції, спрямовані проти стигми, є неефективними, більше того, вони безсилі проти потужності ЗМІ, які методично вибудовують та підтримують стигму психічної хвороби. А. Фінзен, посилаючись на підхід Е. Гоффмана, радить спиратись на поняття «подолання стигми» (Stigma-Management), а не на концепцію «дестигматизації». 

У контексті вивчення стигми важливо згадати також про масштабне дослідження історії божевілля, проведене французьким філософом М. Фуко. У ряді праць (Психічна хвороба і особистість, 1954 [4]; Історія безумства в класичну епоху, 1961 [5]; Безумство, відсутність творення, 1964 [6]; Ненормальні, 1974-75 [7]) автор досліджує як саму психічну хворобу, так і способи розуміння безумства та ставлення до божевільних у різні часи. Як зазначає А.А. Грицанов, поняття божевілля наповнилось власним філософським та культурологічним смислом власне завдяки роботам М. Фуко [8]. 

Досліджуючи філософські аспекти божевілля, російський філософ О. Дугін будує свої розмірковування на класичній картезіанській тезі «cogito, ergo sum», виходячи з якої  безумство як неможливість думання разом зі смертю становлять дві остаточні межі – «границі» людини як «тварини мислячої», поза якими вона не існує. Досвід фізичної конечності – смерті – зближує та уподібнює людину до тварин, натомість володіння «розумом» та його втрата є  специфічним видовим «паспортом» людини – тим, що кардинально відрізняє її від тварин. І якщо в часи Традиційної філософії та онтології, що органічно включали дуалістичне бачення світу й оперували категорією сакрального, безумство розцінювалось як вища форма розуму, то в новітні часи – добу «свіжого, рум’яного капіталізму» – безумство викликає єдине бажання: вилікувати людину, повернути її в рамки раціоналістичного, несуперечливого та недуалістичного світу [9]. Психічна хвороба, навіть сама її ідея, наукове чи побутове поняття викликають страх, асоціативні зв’язки котрого через символіку втрати (розуму, дієздатності) ведуть до актуалізації страху смерті [10]. Втратити розум – це психологічно померти, це одночасно залишитись у своєму світі і більше ніколи не бути включеним у нього так, як це було до хвороби [3]. Психічна хвороба несе у собі загрозу всім базовим психологічним потребам за А. Маслоу [11] – починаючи від безпеки, потреби приналежності та поваги і закінчуючи найвищими потребами самореалізації (самоактуалізації). Хвора людина, у тому числі хвора психічно, – це живе нагадування того, що кожен з нас у будь-який момент життя може опинитись на її місці, безповоротно та непоправно. 

Антипсихіатрія як один із напрямків досліджень соціально-психологічного виміру феномену божевілля (Р.Д. Лэйнг, Д.Г. Купер, Т.С. Сас, Ф. Базалья) «перевертає схему класичної епохи, наділяючи безумство екзистенційною реальністю і показуючи екзистенційну хибність суспільства», «безумство стає одним з питань гуманітарних наук, інструментом філософського дослідження» [12]. Діагноз розглядається як інструмент примусу та спосіб ізоляції й відчуження осіб, котрі не погоджуються переживати себе та реальність зручним для суспільства, загальноприйнятим способом. Тому психічна хвороба з позицій антипсихіатрії є досвідом автентичності, звільненням від власного конформізму й тиску суспільних стереотипів. 

Вивчення феномену стигматизації триває у контексті сучасних психіатричних досліджень на тему нозогенних реакцій (А.Б. Смулевич [13], М.Ю. Дробіжев [14]), у тому числі нозогеній як форми реакції на семантику діагнозу (О.О. Фільц [15]). 

Спроби послабити відчуження, страх та негативне ставлення до психічної хвороби у суспільстві ініціювали численні проекти та дослідження на тему «дестигматизації». В ході них стає очевидним, що феномен стигматизації є не лише одностороннім негативним впливом суспільства на окремих людей. «Відмічені» хворобою пацієнти і самі займають певну позицію стосовно свого розладу, його симптомів та власного статусу. Ці процеси названо самостигматизацією (А. Фінзен [3], Л.Я. Серебейська [16], О.А. Гонжал [17] та ін.) та описано кілька різновидів останньої, зокрема [18]: аутопсихічна (оправдання своєї неспроможності психічною хворобою), компенсаторна (ігнорування ознак психічної хвороби у себе, підкреслення своєї відмінності від «психічно хворих» та посилене акцентування неспроможності психічно хворих людей) та соціореверсивна  (зміна соціальної ідентичності, приєднання до соціальної групи психічно хворих та трактування ставлення суспільства до себе як упередженого). Таким чином, самостигматизація підкріплюється як реальним ставленням суспільства до хворого та психічної хвороби як такої, так і суб’єктивними уявленнями самого пацієнта про психічну хворобу та її носіїв, ставленням пацієнта до «психічно хворих». Кожен пацієнт одночасно підтримує стигматизацію, є і її жертвою, і «стигматизатором».  

Підсумовуючи, можемо зазначити, що феномени стигматизації, самостигматизації, дестигматизації викликають багато зацікавлення та наукових дискусій у сфері філософії, культурології, соціології, медицини. Ми схиляємось до думки, що ірраціональні підстави стигматизаційних та самостигматизаційних процесів не можуть бути радикально подолані шляхом прямого просвітництва, яке має на меті показати спорідненість генія та божевілля, продемонструвати здоровий потенціал психічно хворих людей тощо. Ключове питання дестигматизації полягає у тому, наскільки ефективним може бути раціональний вплив на процеси відчуження та відкидання, детерміновані на глибинно-психологічному рівні.  Існують певні межі, до яких це можливо, а далі просвітницькі зусилля стають марними: починається боротьба з самою природою речей. Суспільство було, є і буде сегрегованим. Питання тільки у тому, наскільки критичною є різниця між різними його класами, наскільки напружені стосунки між ними. Власне з цієї точки зору ми й плануємо поглянути на позасвідомі детермінанти стигматизації. 

Питання особливого ставлення до психічно хворих людей – «інакших» – має дуже тривалу історію. Як зазначає Ю.В. Каннабіх, члени примітивних людських спільнот, як і сучасні люди, хворіли на шизофренію, давали істеричні реакції, вони страждали від психічних розладів, пов’язаних з суто органічними причинами: епілепсії, наслідків черепно-мозкових травм, атеросклеротичних уражень судин та інсультів, генних мутацій. У доісторичні часи ставлення до агресивних та небезпечних божевільних було жорстоким, але, зрештою, зрозумілим та доцільним з точки зору виживання: їх виганяли з племені, вважаючи, що вони «покинуті» богами або ж покарані ними. До неагресивних людей з психічними розладами було особливе ставлення – їх не ображали, а, навпаки, берегли, дослухались до них, вважаючи їх улюбленцями богів [19]. Не маючи точних даних, можемо з певною долею ймовірності припускати, що серед первісних шаманів також були люди з особливими психічними властивостями. У кожному разі шамани відрізнялись від пересічних членів племені не лише знаннями та соціальною роллю, а й особливим складом характеру, що давав їм можливість виконувати дуже специфічні функції. 

В античній Греції та Римі до  «інакших» ставились як до хворих – це був час розквіту медицини, тому ідеї про «вселення духів», «покарання богів» дещо втратили свою актуальність. В античній літературі знаходимо описи психічних розладів, подані власне як історії людей, котрі хворіли, а не просто були жертвами божественного втручання. Більше того, деякі з цих «інакших» людей могли знайти собі гідне та шановане місце у суспільстві як храмові оракули чи піфії – провидці майбутнього та медіуми волі богів. Ці люди, як і первісні шамани, вміли входити в трансові стани, в яких пророкували майбутнє. Згідно з сучасними науковими уявленнями така їхня здатність корелює з певними патологічними станами хворобливого або психопатичного (пов’язаного з грубими розладами особистості) походження [20] 

Християнська доба – час «галенізму» в медицині – період застою та релігійного догматизму, який є руйнівним для будь-якої науки, а особливо для такої галузі, як медицина. Власне на ці часи припадає початок «полювання на відьом», поштовхом для якого стали ідеологічні суперечки між християнством та язичництвом. У XII-XIII столітті мало місце особливе загострення боротьби римо-католицької Церкви з новоутвореними сектами (катари, вальденси). Члени цих сект звинувачували церковних служителів у нечесності, недотриманні моральних імперативів християнської віри, чим викликали жорстоке переслідування та винищення у 1223р. З того часу всілякого роду «відступництво» концептуалізується Церквою як втручання диявола у Божий замисел та жорстоко присікається. В 1231-32р.р. утворюється спеціальна інституція – Священна Інквізиція, покликана викривати та знешкоджувати зловмисників, які є лише інструментом в руках нечистої сили. В 1252р. запроваджено спеціальні правила допитів, якими офіційно дозволено тортури, знаряддя Інквізиції вдосконалюються, зростає їх асортимент та жорстокість. В 1484р. виходить «Булла про відьомство» Папи Інокентія VІІІ, в 1487 – «Молот відьом» авторства монахів-домініканців Генріха Кармера (лат. Генріх Інстіторіс) і Якоба Шпренгера. Згідно тогочасних уявлень відьмам приписували найбільш фантастичні злочини – наслання епідемій, стихійних лих, мор свійських тварин, вбивства немовлят, збочені сексуальні стосунки з дияволом. Доказом провини відьми було вже саме визнання злочину звинуваченою, добуте шляхом тортур. Інквізиція та світські суди переслідували навіть вагітних жінок та малих дітей, запідозрених у зв’язках з темними силами. Очевидно, що серед знищених у ці сторіччя відьом було багато душевно хворих людей – не таких, як усі, незрозумілих для оточення, провина котрих могла полягати лише у дивній поведінці чи висловлюваннях, перепадах настрою тощо [21, 22]. 

Психічні порушення в деяких європейських країнах продовжували розглядати як одержимість злими духами або зв’язок з дияволом аж до кінця ХVІІІ століття. Разом з тим, вже у ХVІ столітті починають звучати голоси на захист душевнохворих (Й. Веєр, Ф. Шпеє в Німеччині, Р. Скотт в Англії). На зламі ХVІІ та ХVІІІ століть проти «відьомських» процесів активно виступав прусський філософ та правознавець Крістіан Томазій. В 30-40р.р. ХVІІІ ст. Англія, Пруссія, Австрія, а згодом й інші країни змінили своє законодавство, скасувавши закони про відьом [23].

Соціальне відчуження та ізоляція від суспільства божевільних – стигма в розумінні, наближеному до сучасного, – з’являється лише в добу високого Відродження. Спираючись історико-філософську роботу М. Фуко «Історія божевілля в класичну епоху» [5], можемо коротко підсумувати тенденції ставлення до «інакших» в Європі, починаючи з XV-XVI століття, разом з її передісторією – появою прокази в Європі. Повернувшись з хрестових походів доби пізнього Середньовіччя, багато лицарів Ісуса захворіли на лепру – проказу. Поява великої кількості носіїв лепри спричинило нові випадки зараження і поширення цієї невиліковної інфекції по цілій Європі. Суспільство ізолювало прокажених в лепрозоріях, а домінуюча у соціумі християнська парадигма допомогла опрацювати поширений страх перед власним зараженням наступним чином: Бог, насправді, не покинув прокажених, їхня роль полягає власне у тому, щоб залишатись виключеними з суспільства, нагадуючи йому одночасно про божий гнів та милість. Прокажені «відмічені священною хворобою, вони знаходять спасіння в самому своєму положенні вигнанців і навіть завдяки йому: за законом тієї дивної винагороди, котра протилежна до винагороди за молитви і заслуги, їх рятує рука, до них не простягнута. Грішник, який не пускає прокаженого на поріг, відкриває йому шлях в Царство Боже» [5, с.26]. З часом карантинні заходи дали свої результати: прокажені поступово вимерли, лепрозорії заповнились на деякий час венеричними хворими, котрі там довго не затримались, оскільки суспільство «прийняло» їх назад, дало місця в звичайних лікарнях. Натомість, нішу соціального відчуження в добу Просвітництва починають займати божевільні, які виконують роль відкинутих вигнанців, зневажених, але, за Божим замислом, для чогось потрібних. З того часу в колективній свідомості і починає кристалізуватись стереотип психічно хворого – особи на межі розуму і його відсутності. 

Психічна хвороба, за М. Фуко, починаючи з XVII ст., починає займати у суспільній свідомості положення, котре раніше належало проказі, – божевільні стають такими ж вигнанцями, як хворі на лепру, вони викликають такий самий жах та трепет як «відмічені Божою ласкою» у страшний та немислимо абсурдний спосіб прокажені [5, с. 28].  Цьому періоду передує майже двохсотрічний «латентний період», під час якого в Європі відбувається переорієнтація екзистенційної тривоги зі страху смерті, навіяної епідеміями та війнами, на страх безумства. «Відкривши фатальну неминучість, з якою людина перетворюється на ніщо, західний світ перейшов до презирливого споглядання тої нікчемності, якою є саме існування людини… Небуття в смерті від нині – ніщо, бо смерть вже всюди, бо життя було марнославним самообманом, марнослів’ям, брязкотом блазнівських дзвіночків» [5, с.35]. Суспільство намагається ізолюватись від божевільних так, як раніше це робило з прокаженими. Якщо других закривали у лепрозоріях, то перших виганяють з міст, відправляють у плавання на «кораблях дурнів», аби спекатись їх та захиститись від живого натяку на власну нікчемність та малоумство. М. Фуко також зазначає, що з темою смерті таким чином не було «покінчено». Швидше навпаки – вона отримала новий поштовх у своєму розвитку та більш диференційоване смислове наповнення. Смерть перестала бути лише кінцевою межею, котра і лякає, і звільняє людину від марноти життя. Смерть, споріднена та переплетена з безумством, стає перманентною, постійно присутньою та руйнуючою людське життя зсередини. Божевільні, як живе втілення «смерті розуму», викликають страх – екзистенційно значимий, ірраціональний, відтак – нездоланний. 

В ХІХ столітті активно розвивається психіатрія, як окрема медична галузь, відбувається процес «десакралізації» душевної хвороби: «”людина нерозумна” переводиться в психіатричну лікарню, а ізоляція стає терапевтичним заходом». [8]. Як зазначає Ю. Нуллер [24], сама психіатрія до кінця ХІХ століття продовжує перебувати на «допарадигмальному» етапі розвитку, коли в різних країнах застосовуються різні підходи до розуміння та класифікації психічних хвороб. Та найбільший вплив на розвиток клінічної думки у сфері психіатрії мала концепція психічної хвороби як прояву дегенерації, розроблена французьким психіатром О. Морелем. Предметом нашого  дослідження не є наукові парадигми як такі, але можемо припускати наступне: концепція дегенерації одночасно озвучила, акцентувала та підсилила ірраціональні компоненти ставлення до психічної хвороби як до чогось неповноцінного, дефіцитарного, виродженого. Концепція дегенерації «пасує» до ірраціонального відчуття страху й інтуїтивного передчуття загрози, добре раціоналізує бажання суспільства віддалитись від душевно хворої особи. 

ХХ століття – доба великих відкриттів та воєн – народжує два цілком протилежні підходи у ставленні до психічної норми та патології. У контексті психоаналітичної теорії З. Фройда та цілої плеяди споріднених психотерапевтичних концепцій, функціонування психіки конкретної особистості розглядається крізь призму її адаптації до конкретних умов середовища. Психоаналітична парадигма не передбачає чіткої оцінки норма/патологія, тож патологічне у людській психіці зближується з нормальним. Більше того, вивчення функціонування умовно нормальної психіки відбувається шляхом дослідження патологічних феноменів. Таким чином, узагальнюючи, можна констатувати, що здорова психіка містить у собі патологічні переживання «у малих дозах», як дуже легко виражені порушення або ж як готовність до патологічного сприйняття реальності. Отже, психоаналітична теорія та збудована на її основі психотерапевтична практика «нормалізують» психічну патологію та «патологізують» норму, зближаючи їх.

Цілком протилежне ставлення до психічної патології та її носіїв мало місце в тоталітарних державах. Найбільш вражаючими прикладами є функціонування психіатрії у нацистській Німеччині. «Закон Німеччини про стерилізацію» 1933 року та «Указ про евтаназію» 1939 року легітимізували стерилізацію та фізичне знищення душевнохворих і розумово відсталих людей. Внаслідок їх функціонування  було фізично знищено 90% всіх душевнохворих пацієнтів, а 350 тис було стерилізовано  [25]. Особливе місце у цьому негативному переліку становлять приклади так званої «репресивної психіатрії». Під останньою, як правило, розуміють використання владою системи надання психіатричної допомоги з метою нейтралізації осіб, що становлять загрозу для режиму. Таким чином, психіатричний діагноз стає формальною підставою для ізоляції «інакомислячих», виключення із суспільного процесу, знецінення і девальвації всього створеного ними.

У контексті гуманізації ставлення до осіб з психічними розладами на особливу увагу заслуговує напрямок «антипсихіатрії», розвинутий у 60-ті роки ХХ століття групою лікарів-психіатрів (Франко Базалья, Рональд Лейнг, Девід Купер, Томас Сас). Основним гаслом антипсихіатричного руху є оцінка психіатричного лікування виключно як інструменту примусу та соціальної ізоляції – надмірної, принизливої та деструктивної для тих, хто попав під її прес. Ф. Базальї вдалось кілька разів втілити в життя проект по закриттю психіатричних лікарень, але щоразу з сумними наслідками: відпущені пацієнти чинили злочини, що лише підкріплювало негативне ставлення до них у суспільстві та доводило необхідність ізоляції. 

Як свідчить досвід останніх 50-60 років, ані повне толерування осіб з психічними розладами у антипсихіатричній конвенції, ані жорстка рестрикція у стилі тоталітарних держав не приносять очікуваних наслідків. Актуальну ситуацію у сфері офіційного ставлення до психічної хвороби можна оцінити як пошук «золотої середини». Починаючи з 1975р., в резолюціях Ради ЄС, рекомендаціях Ради Європи та резолюціях ВООЗ, підкреслюється важливе значення діяльності, спрямованої на зміцнення психічного здоров’я, надання якісних лікувальних послуг, реінтеграції осіб з психічними розладами у суспільство. Останніми в ряду особливо значимих рішень є прийняття в 2005р. Європейською Комісією документу «Зелена Книга» про  психічне здоров’я, де зафіксовано пріоритети розвитку сфери захисту психічного здоров’я, зокрема, необхідність активізації неурядових та громадських програм з підтримки психічного здоров’я, зведення до мінімуму відмінностей психіатричних служб країн-членів Євросоюзу, їхню модернізацію, а також інтеграцію питання психічного здоров’я у загальний контекст охорони здоров’я, що має сприяти дестигматизації психічної хвороби як такої. В 2007р. відбулась Х Конференція Європейських національних координаторів Програми психічного здоров’я ВОЗ (Единбург, Шотландія), в якій приймали участь представники України. На конференції були представлені результати дослідження ефективності систем надання психіатричної допомоги в країнах-членах ЄС, в планах ВООЗ та Всесвітньої психіатричної асоціації – включення України до подібних досліджень. В 2008р. у м. Мерано (Італія) була прийнята «Меранська декларація ВООЗ», яка  визначала ключові напрямки реформування в системі охорони психічного здоров’я в країнах, що утворилися після розпаду СРСР, яка закликає уряди цих країн спільно з Євросоюзом провести заходи для реформування національних систем охорони психічного здоров’я [26]. 

Незважаючи на чисельні кроки у напрямку покращення якості психіатричної допомоги, зміни суспільної думки про психічне здоров’я та лікування у психіатричних закладах, дестигматизації та ресоціалізації осіб з психічними розладами (актуальними чи у минулому), суспільство продовжує залишатись настороженим, недовірливим та ворожим щодо осіб, котрі потрапили у поле психіатрії. Це стосується, в першу чергу, країн колишнього СРСР. Зокрема, контент-аналіз публікацій у засобах масової інформації за період 1995-2002р.р., проведений групою російських дослідників, свідчить про наявність негативної стигми у ставленні як до психічно хворих, так і до психіатрів, психіатричних установ, фармакологічного лікування [27]. 

Не менш важливим індикатором ставлення суспільства до психічно хворих є офіційне нормативне регулювання питань інвалідизації та соціального захисту інвалідів. Аналіз законодавчої бази України свідчить про несприятливі тенденції у даній сфері. Так, в 2011р. Верховна Рада України прийняла Закон про «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» [28], який збільшує стаж роботи для отримання пенсії по інвалідності з 5 до 15 років, а працюючих інвалідів ІІ та ІІІ групи позбавляє права отримувати пенсію за віком. Якщо ми порівняємо середній розмір пенсії по інвалідності по Україні станом на 2011р. з вартістю, щонайменше, ліків (навіть не враховуючи звичайних поточних витрат на проживання), то побачимо цілком очевидну абсурдність даного співвідношення. За даними Державного комітету статистики України середній розмір пенсії за віком становив 1514,9 грн., а пенсії за інвалідністю 1160,2 грн., що перевищує прожитковий мінімум, встановлений у грудні 2011р. (953 грн.), але абсолютно не гарантує достатнього фінансового забезпечення базових потреб [29].

Як свідчить представлений вище огляд, феномен стигматизації з різною інтенсивністю проявляється в різні епохи та у різних суспільствах. Ефективним інструментом для його осмислення може бути психоаналітична теорія, зокрема, поняття механізмів захисту та діагностика зрілості особистості й суспільства. Психоаналітична концепція передбачає існування трьох рівнів психіки – свідомого, позасвідомого, передсвідомого та трьох особистісних структур – Ід (Воно), Его (Я), Суперего (Над-Я). Его для забезпечення власної цілісності, якій загрожує перманентний конфлікт між бажаннями Ід та заборонами / приписами Суперего, використовує механізми захисту. Останні поділяються на зрілі (невротичні), незрілі (психотичні) та пограничні (проміжні за рівнем зрілості). Аналогічну градацію має і зрілість особистісної структури, що визначається на підставі трьох параметрів: ступеня інтеграції особистості, типу переважаючих механізмів захисту, адекватності тестування реальності. Невротичний рівень організації особистості передбачає використання зрілих захистів, наявність достатньо диференційованої та інтегрованої ідентичності, адекватне тестування реальності. Психотичний рівень діагностується, коли переважають незрілі захисти (зрілі залишаються недоступними або дуже мало представленими), ідентичність є дифузною (розмитою) чи фрагментованою (дезінтегрованою, супервчливою), а тестування реальності неадекватним. Пограничний рівень організації характеризується переважанням недостатньо зрілих захистів, фрагментованою та поляризованою ідентичністю, але, в цілому, адекватним тестуванням реальності. Якщо класифікувати людські суспільства в категоріях рівня розвитку, то їх можна поділити також на три групи – зрілі, пограничні й незрілі. Постулюючи наявність позасвідомих переживань у будь-якому суспільстві, можна очікувати, що, в залежності від рівня розвитку, кожне з них буде використовувати той чи інший набір захистів для своєї адаптації [30].

У контексті дослідження феномену стигматизації як феномену, у першу чергу, соціального, особливе значення має група проективних механізмів захисту (невротична та психотична проекції, проективна ідентифікація), основною рисою яких є сприйняття внутрішньо притаманних особистості рис як зовнішніх стосовно психіки людини [31]. Цю групу механізмів можна розглядати як континуум, на здоровому полюсі якого знаходиться  невротична, а на патологічному – психотична проекція. У своїх зрілих формах проекція є основою для емпатії, співпереживання, а на патологічному полюсі несе загрозу спотворення світу і грубих порушень міжособистісних стосунків. Проективній ідентифікації властиве не лише приписування іншому своїх власних рис, а й збережене тестування реальності, яке ускладнює просте відмежування від негативних переживань шляхом «приписування» їх іншому. Здатність до тестування реальності при проективній ідентифікації ініціює й підтримує дуже специфічну позасвідому маніпуляцію – провокативну поведінку, котра має на меті змінити зовнішню реальність, зробити її такою, щоб вона дійсно відповідала спроектованому назовні негативному змісту [32]. Зрілість механізмів захисту перебуває у прямо-пропорційному зв’язку зі здатністю особи до контейнерування (більш чи менш усвідомленого проживання, за В. Біоном [33]) почуттів, які викликають психологічний дискомфорт. Чим більшою є ця здатність, тим адекватнішим є уявлення особистості про власний внутрішній світ, тим меншою є потреба проекції та суб’єктивного спотворення картини реальності (як при психотичній проекції) або неусвідомленої маніпулятивної корекції реальності (як при проективній ідентифікації). 

Невротичною проекцією послуговуються умовно зрілі суспільства – і тут не йдеться про рівень розвитку матеріальної культури. Як бачимо з історичного огляду, і примітивні спільноти, і європейські країни доби Просвітництва, і сучасна Європа цілком готові відповідно до своїх уявлень про природу та способи лікування психічних розладів опікуватися психічно хворими, підтримувати їх, а також контейнерувати негативні аспекти власної ідентичності без «перекладання» їх на зовнішніх протагоністів. Психотичною проекцією послуговуються суспільства незрілі – це ідеологічні системи нетерпимості й тоталітаризму, що не можуть переживати у своєму складі “інакших”. У цьому плані «полювання на відьом» та рестриктивна психіатрія нацистської Німеччини нічим не відрізняються, і у першому, і в другому випадку носії психічної стигми підлягали не просто осуду чи остракізму, а прямому фізичному винищенню. 

Проективною ідентифікацією послуговуються так звані «пограничні суспільства», що мають обмежену здатність контейнерувати негативні аспекти власної ідентичності – переживати негативні емоції (сором, агресію, почуття провини, меншовартості тощо) як складову власного внутрішнього світу. Відтак вони проектують ці переживання в інших – у психічно хворих, котрі у суб’єктивному сприйнятті суспільства стають носіями негативних рис, уособлюючи собою дефектність у всіх можливих сенсах поняття. Збережене тестування реальності не дає змоги такому суспільству повністю позбутися «ворога» (фізично знищити «інакших» і почати шукати новий об’єкт для проекції), воно вимагає, щоб об’єкти проективної ідентифікації підтвердили своєю поведінкою упереджене ставлення до них. Пограничне суспільство позасвідомо провокує, змушує своїх «інакших» громадян до такої поведінки, яка була б асоціальною, неадекватною. Це дозволяє безпечно переживати негативні емоції у стосунку з ними, фактично легітимізує стигматизацію, дає підстави для ізоляції та контролю «інакших». 

Вищенаведений аналіз ставлення до психічно хворих у країнах колишнього СРСР та короткий огляд сучасної законодавчої бази України у сфері соціального захисту інвалідів (у контексті даного дослідження – інвалідів за психічним захворюванням) дозволяють діагностувати тип ставлення до «інакших» в нашій державі як типовий для суспільства пограничного рівня зрілості, детермінований проективною ідентифікацією. Як випливає з простих арифметичних розрахунків, особи, котрі захворіли на психічні розлади, є настільки соціально незахищеними в Україні, що від асоціального способу життя їх відділяє дуже символічний відрізок коштів / часу / обставин. 

Короткі висновки: стигматизація (у контексті даного дослідження – стигматизація психічно хворих) існувала на різних етапах розвитку суспільства та продовжує існувати у різних суспільствах на нинішній день. Рівень нетерпимості та відчуження, стереотипність негативного ставлення до психічно хворих залежить від зрілості суспільства, котру можемо оцінити за допомогою психоаналітичних концептів механізмів захисту та рівня організації (зрілості) особистості / суспільства. Ставлення до психічно хворих, законодавчо закріплені нормативи соціального забезпечення інвалідів, у тому числі інвалідів за психічними захворюваннями, дозволяють оцінити позасвідомі механізми стигматизації психічної хвороби як проективно-ідентифікаційні, що свідчить про пограничний рівень зрілості українського суспільства. 

Список літератури

    1. Социология: энциклопедия / Сост. А.А. Грицанов, В.Л. Абушенко, Г.М. Евелькин, Г.Н. Соколова, О.В. Терещенко. – Мн.: Книжный дом, 2003. – 1312 с. 
    2. Goffman, E. Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity. – N.Y.: Publisher: Simon & Schuster, 1986. – 147 p. 
    3. Финзен, А. Психоз и стигма / Пер. с нем. И.Я, Сапожниковой. – М.: Алетейя, 2001. – 216 с.
    4. Фуко, М. Психическая болезнь и личность. 2-е изд. / Пер. с фр. А.О. Власовой. – СПб.: ИЦ «Гуманитарная академия», 2010. – 320 с. 
    5. Фуко, М. История безумия в классическую эпоху. – СПб.: Университетская книга, 1997. – 576 с. 
  1. Фуко М. Ненормальные: Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1974-1975 учебном году. – СПб.: Наука, 2004.
  2. История философии. Энциклопедия. / Сост. и гл. науч. ред. А.А.Грицанов. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2002. – 1376 с. 
  3. Дугин А.М. Философия традиционализма. – М.: Арктогея-Центр, 2002.- 624 с.
  4. Соложенкин В.В. Избранные лекции по психиатрии с элементами психотерапии. – Бишкек: Изд-во КРСУ, 2011, – С. 9-24. 
  5. Хьелл, Л., Зиглер, Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 2006. – 607 с. 
  6. Власова О.А. Власть общества и автономия безумца: антипсихиатрический проект Томаса Саса // Вестник Самарской гуманитарной академии. Выпуск «Философия. Филология» – 2010. – № 2 (8). – С. 87-100.
  7. Смулевич А Б., Сыркин А.Л., Тхостов А.Ш. Клинические и психологические аспекты реакции на болезнь (к проблеме нозогений) // Журнал неврологии и психиатрии им. С.С. Корсакова. – 1997.– № 2. – С. 4-9. 
  8. Дробижев М.Ю. Нозогении (психогенные реакции) у больных соматической патологией: Автореф. дис. … д-ра мед. наук. М., 2000.
  9. Фильц А.О. ПРОблема небредовой ипохондрии: Автореф дис…. Д-ра мед.наук. – М., 1992.
  10. Серебейская Л.Я. Факторы стигматизации психически больных: Автореф. Дис. … канд.психол.наук. – М., 2005. 
  11. Гонжал О.А. Клиническая типология самостигматизации при шизофрении: Автореф. дис…. канд.мед.наук. – М., 2006. 
  12. Михайлова И.И. Самостигматизация психически больных: Автореф. дис…. канд. мед.наук. М. – 2005.
  13. Каннабих Ю.В. История психиатрии. – Л.: Государственное медицинское издательство, 1928. – http://psylib.org.ua/books/kanny01/index.htm
  14. Жмуров В.А. Психопатология, Москва: Медицинская книга, 2002. – 234 с.
  15. Шпренгер Я., Инститорис Г. Молот ведьм. – М.: Издательство «Амфора», 2006. – 525 c.
  16. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М.: Искусство,1990. – 395 с.
  17. Элленбергер Г.Ф. Открытие бессознательного: История и эволюция динамической психиатрии. – СПб.: Издательство «Янус», 2004. – 630 с. 
  18. Нуллер Ю.Л. Смена парадигмы в психиатрии // Обозрение психиатрии и медицинской психологии – 1992. – № 1. – С. 13-19.
  19. Кранах М. Уничтожение психически больных в нацистской Германии в 1939-1945 гг. // Независимый психиатрический журнал. – 2006. – № 6. – http://www.npar.ru/journal/2006/3/ 
  20. Майбутнє України – охорона психічного здоров’я дітей  // Нейроньюз: http://neuro.health-ua.com/article/156.html 
  21. Ястребов В.С., Михайлова Н.М., Судаков С.А. Стигма в психиатрии: скрытая угроза. – 2-е изд, перераб. М.:МАКС Пресс, 2008, – 46 с.
  22. Закон України  «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи». – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3668-17 
  23. Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів –  офіційний сайт Головного управління статистики м. Києва. http://www.gorstat.kiev.ua/p.php3?c=546&lang=1 
  24. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу / Пер. с франц. А.С. Автономовой. – М.: Высшая школа, 1996. – 623 с. 
  25. Фрейд А. Психология Я и защитные механизмы М.: Педагогика-Пресс, 1993. – 144 с.
  26. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика. Понимание структуры личности в клиническом процессе / Пер. с англ. Глущенко М. – М.: Класс, 2006. – 480 с.
  27. Гринберг Л., Сор Д., де Бьянчеди Э.Т. Введение в работы Биона: группы, познание, психозы, мышление, трансформация / Пер. с англ. – М.: Когито-Центр, 2007. – 158 с.