ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗВІЛЬНЕННЯ

Марина Телепньова (Донецьк—Київ) про історію визволення Сергія Захарова з полону. Проєкт «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір». За підтримки  Українського культурного фонду, 2021 рік.

 

Я навіть зараз ловлю себе на думці, не можу повірити, що це було зі мною в цьому житті. Я ніколи собі не уявляла, що я буду шукати рідну людину, яка опинилась в полоні.

Це речі, як з кіно. З Голівудських фільмів. Коли чоловік потрапляє в полон, а жінка шукає його. Їде в якусь далеку країну, шукати людину, яка поїхала у відрядження і пропала.

Я дивилась кіно і думала: що робити в такій ситуації, куди їхати, кого питати? Це ступор, і ти не знаєш що робити. Просто сидіти і чекати, коли воно саме вирішиться, ти не можеш. І тут така пригода сталася і зі мною.

В той день, коли його забрали, я їхала до Києва робити візу, і він мав мене проводити на вокзал. Ми домовились зателефонувати один одному і зустрітися, але я не могла до нього додзвонитись. І в місті якраз за три години до того, було попадання снаряду в якусь вежу, і не було зв’язку загалом, ніхто не міг ні до кого додзвонитись.

Прийшла додому, нікого немає, все зачинено. Прийшла до гаражу, все зачинено. Подумала, може він поїхав по справах, і зустрінемось вже на вокзалі. На вокзалі знову я його не зустріла, сіла в потяг і думала: що з ним трапилося і де він подівся? Ще зла на нього була. Телефон не вимкнений, а просто не відповідає. Коли я їхала в потязі, зателефонувала жінка його брата і сказала, що він в полоні і його взяли за його творчі роботи.

Я була в курсі, що він запланував таку акцію з роботами. Він мені розповідав, що він хоче таку протестну ідею зробити. Мене це не бентежило, не було думок, що це може когось настільки зацікавити. Навіть зараз не можу собі уявити, не вкладається в голові, що людина щось написала в фейсбуці, і її заарештували. Асєєв, наприклад, Козловський… Не можу сприйняти те, що за таке людей кидають на яму і дають якісь строки. Для мене це нонсенс, безглуздя, коли за такі речі людину позбавляють волі, б’ють, знущаються. Нісенітниця, що людина висловила думку, і її за це вбили. Не розумію, як це може таке бути.

Тому, коли Сергій вирішив робити ці роботи, я подумала: окей, хоче людина це зробити, хай робить, бо є в нього такий настрій. І у мене не було думок, що це реально небезпечно, що це може мати такі наслідки. І коли це трапилося, я зрозуміла, за що його заарештували, і стало ясно, що це пи..ець, що його просто вб’ють, що я його більше не побачу.

У мене стрес. Сиджу в цьому потязі, подітися нема куди,  ридаю в плацкартному вагоні. Там ще їхала жіночка, яка розповідала всім у вагоні, як бойовики поставили на дорозі блокпост, з якого вони їздили з одного села в інше. Всі селяни зібралися там бунтувати, виганяти їх звідти, а бойовики там всіх постріляли, розігнали, двох синів тієї жінки забрали, кинули на яму, одному ногу прострілили, іншому ще щось зробили. Сини п’ять днів просиділи навіть не в підвалі, а просто в ямі. Вона розповідає цю історію, я слухаю, а за п’ять хвилин до того мені зателефонувала жінка брата і сказала, що Сергія забрали, і я уявляю, що те саме зараз роблять з ним – те, що ця жінка розповідає про своїх синів. Вона розказала, що через п’ять днів вона їх визволила, що вони були обидва при смерті.

Я сиджу, слухаю її історію і ридаю. Вони подумали, що я з її історії плачу, і в такому тумані я доїхала до Києва. Потім через одну ніч я повернулася з Києва. Сусіди сказали, що Сергія повезли в будівлю СБУ. Я пішла туди, а там не можна було про нього нікого розпитати. Вони загрібали людей, ті десь у архівних підвалах сиділи. Люди приходили кожен вечір — ті, у кого когось забрали, чекали від години до трьох.

Виходив надзиратель зі списком і читав прізвища людей, які в них у підвалах сидять. Всі приходили, щоб почути ім’я рідної людини. Ти не знав, де вона, ходив по всіх підвалах і чекав хоч якоїсь інформації.

Такий був розпорядок дня: до четвертої я на роботі, після четвертої їду до СБУ слухати цей список. Люди приносили передачки і передавали через надзирателя своїм близьким. Так було декілька днів. Нічого не робиш, просто слухаєш, чи є твоя людина в списку. Думаєш, що робити далі.

 

 

Це безглуздя просто ходити і слухати цей список, але для тебе це дія, ти хоч щось робиш. Він з тобою зв’язатися не може, ти просто сподіваєшся, що він ще живий і знаходиться в них. Отак тривало десять днів це. Сергія в списку не було, але люди в натовпі казали, що таке буває, що треба прийти наступного дня, і прізвище може з’явитися, бо бойовики можуть когось не записати, бо з цим не дуже паряться.

Люди ходили як на роботу до того СБУ — чекати і слухати цей список. Сергія не було і я почала думати, де ж його шукати. Поки там сидиш, знайомишся з людьми, які також це прийшли. У тебе мета – встановити контакт, щоб дізнатися якусь інформацію. Ти починаєш «підкатувати» до блокпосту, до тих, хто цей блокпост охороняє, починаєш щось їх питати, якусь дружбу з ними заводити. Коли у людини починаєш щось питати, вона щось каже. Один з них з Херсону приперся до Донецьку від бендерівців захищати. Чого ти приперся – незрозуміло!

Потім, коли я вже знала, де Сергій сидить, намагалася вийти на людину, яка була головна в СБУ. Мені треба було написати заяву і якось з ним зв’язатися. Я знову стала ходити до СБУ. Бачу їде машина, а там хлопці з фронту при автоматах, в банданах. Лихі хлопці, з ними жінка. Вони біля мене пригальмували, щось спитали. Я потім подумала, навіщо я їм відповідала, це ж могло бути небезпечно.

Я будь-яку людину питала, розповідала свою історію, розпитувала як можна це питання вирішити, хто може допомогти. Я розуміла, що ця людина може бути з їхнього боку, але однак питала, а вони типу допомагали, казали, щоб я написала заяву.

Я пам’ятаю ту машину, яка зупинилися біля мене. Тепер думаю, що це було небезпечно. Сергій в той час мені телефонував, він був вже в «Ліверпулі», раз на день брав у людини телефон і телефонував мені, що все норм. Він мені телефонує, я його скидаю, тому що я з ними спілкуюся. Думала, може вони мені якось допоможуть, можливо дадуть телефон впливової людини зі свого кола, яка може домовитись з головним, щоб його відпустили. Я шукала таку людину, яка може мені в цьому допомогти, давила на жалість.

У мене думки, що це люди – бойовики з бригади Мотороли, і якщо б вони дізналися, за що затримали Сергія, вони б ще й мене загребли.

Що таке «Ліверпуль»?

Це такий готель. Сергій спершу був на ямах. Потім його звільнили. Він пішов за паспортом, його спитали, хто його випустив, і відправили назад. Навіщо він туди пішов? Це були самих жахливих десять днів, коли він був битий на цих підвалах.

Тих людей, яких вони закидували в яму, потім відбирали на роботи: окопи копати чи ще щось. Сергій був дуже травмований, побитий і дуже слабкий.

«Ліверпуль» — це був комплекс в Донецьку, де був готель, нічний клуб і де жив військовий підрозділ. Вони взяли ці приміщення, там спали, їли, жили. На кухні були жінки зі Слов’янська, які приїхали разом з гарнізоном. Їм потрібні були робітники, які б мили посуд, чистили картоплю, прибирали. Хто буде це робити? Набрали персонал – тих, хто сидить по ямах. Взяли Сергія і ще одного бойовика. Вони разом в підвалі сиділи. Їх відправили в «Ліверпуль» чистити картоплю і мити посуд. Цей хлопець був свій для тої сторони, але проштрафився і був наказаний, тож вони до нього більш лояльно відносились. Йому дозволили мобільний телефон, і хтось з родичів підніс йому.

Ми прийшли до СБУ за паспортом, Сергій не повернувся, і знову почався оцей кошмар. На наступний день мені телефонує якась жінка. Сергій попросив одну з кухарок набрати мене, добре, що він пам’ятав мій номер, і передав через неї, де він. Потім бойовику родичі принесли телефон, і Сергій мені телефонував раз на день, і ми розмовляли п’ять хвилин.

Так от, коли я зустріла ту машину з бойовиками, він розхвилювався,  оскільки я ходжу по всіх цих інстанціях, щось узнаю, щось розпитую, і це може бути небезпечно. Ти розумієш, що тебе можуть за будь що затримати. Ти можеш вийти без паспорту за цигарками, тебе закинуть на ями. Не сподобалося, як ти подивився, тебе схопили. За будь що тебе можуть кинути в яму, і тому це небезпечно.

Якщо людина буде встановлювати факти, вони можуть подумати, що вона ворог, і тобі треба окопи копати або морду набити за те, що в тебе думки якісь не такі.

Я в цьому плані не дуже практична людина, мені пофіг, що небезпечно, у мене є задача, і мені треба її виконати. Я буду  робити навіть безглузді речі, буду розпитувати, не зважаючи, чи буде сенс, чи ні, буду просто робити якісь дії, в принципі, це і спрацювало.

Я просто ходила, кожного питала, розповідала свою історію. На блокпосту бойовик мені сказав, що позивний головного «Нос», і запропонував написати на його ім’я заяву, залишити. Вони їх розглядають раз на місяць. Вони робили вигляд, що вони якась інстанція і структура.

Я працювала в пенітенціарній службі в Донецьку, яка була з працюючих установ останньою. Суди трошки довше працювали, їх ніхто не чіпав. Бойовики – це ж ті самі менти, але вони перейшли на той бік.  Ті, хто залишився, вони вже працюють на так звану ДНР в міліції. Пенітенціарні служби – це тюрми, їх не чіпали, вони працювали тихесенько, і тільки в вересні ми всі написали заяви про звільнення, а до вересня ходили на роботу, як хотіли. Ніхто нас не контролював. Особливо там ніхто не працював, просто ходили, шарились.

Там, де я працювала, ця служба дуже тісно контактує з дільничними міліції, і в своєму районному відділку я всіх ментів знала. Один  з ментів, який був дільничним, проникся ідеєю ДНР, залишився і став там виконувати обов’язки головного районного відділу. На той час в Донецьку цей відділ міліції був єдиний.

Мене дивувало, що вони як зомбі. Раніше я знала, що це нормальні, адекватні люди. А тут вони мені кажуть, що є люди, які розкладають маячки по місту біля дитячих садочків, куди потім українські військові кидають бомби. Вони вважали, що це робила спеціальна цивільна людина, що ходила і розкладала по місту ці маячки. Пачками потім цих нібито диверсантів заарештовували. І ці менти справді вірили, що ці гади розкладають маячки.

Звісно, ні в які сперечання я з ними не вступала, бо у мене була інша ціль. Вони дуже недовірливі, з іншою психологією,  просто вірять цій нісенітниці. У мене в голові не вкладалось, як це може бути, коли якась, непогана в душі людина, вірить в це безглуздя.

Багато ментів, які мені в роботі не подобались, вони слизькі, неприємні, але вони чомусь оцінили ситуацію нормально, зрозуміли хто правий, а хто ні, а люди більш довірливі і приємні, навпаки, залишились там і почали працювати на нову систему. Повірили, що це світле майбутнє, що раніше все було погано, а тепер заживуть новим життям.

Коли я розказувала менту свою історію, він спитав: «Що, Сергій інакодумець?» Я відповіла, що типу того. Він сміється і каже, що його може вже розстріляли. Я не кажу, що знаю, де він, кажу, що шукаю, прошу допомоги, щоб дали якийсь номер головного.

Я зрозуміла, що цей мент мені співчуває і плюс він має якусь владу тут. Якось до нього зайшла в його кабінет, де сидів бойовик, який приїхав прямо з бойових дій. Завжди можна було зрозуміти, хто саме воює на лінії фронту, вони інакше виглядають і себе поводять. Я сказала, що написала заяву на ім’я Нос, а мент каже, що це його начальник. Спитав як прізвище мого чоловіка, я відповіла, що Захаров. Він каже, що Захаров у нього в розшуку.

Коли ми з Сергієм ходили в травматологію знімати побої, він залишив там свої данні, а в ментовці працюють по старій процедурі. Якщо людина звертається в травматологію, то лікаря обов’язок донести цю інформацію до дільничного. Сергій в ментовці числився як потєряшка, пропавший без вісті. Коли хтось прийде в ментовку і скаже, що пропала людина, обов’язок ментів шукати цю людину. Вони налагоджували роботу, як вміли. Так і працювали.

Нос йому казав, що на ньому висить потєряшка Захаров, треба його шукати, бо погані показники. Він на радостях, що на одну проблему менше, якогось потєряшку не треба шукати, дав мені телефон цього Носа — його начальника СБУ. Мент мені сказав, щоб я Носу сказала, що я працюю в Будьонівському районному відділі, що мій чоловік десь на ямі, щоб допоміг його знати. Дав дозвіл на те, що можна сказати Носу, що це він дав його номер телефону.

Я зателефонувала Носу, і він мені пообіцяв знайти чоловіка. Наступного дня ми зконтактувалися, і Нос мене спитав, чи я знаю, за що Сергія взяли? Я сказала, що знаю. На той час були такі правила, що вони могли будь-яку людину на вулиці згребти  і через місяць вони її відпускали. Заключення тривало місяць, як виправні роботи. Я кажу, що він там уже півтора місяця, і ви ж розібралися, що він не який шпигун, а дурачок, який вирішив робити мистецтво. Нос каже, що його відпустять.

Сергій зателефонував з «Ліверпуля» і каже, що його знову будуть везти в СБУ. Півдня були дуже напруженими. Я чекаю п’яти вечора, щоб зателефонувати Сергію, і розумію, що він вже на СБУ. Потім він мені розповідав, що його забрали в СБУ, знову кинули на яму. День триває, ніхто його не кличе, нічого не відбувається. Подумав, що почалося знову.

В «Ліверпулі» він хоча б мав можливість спати в ліжку нормально, їсти, а тут знову почалося. Як свині і собаки живуть в цих архівних приміщеннях. До п’ятої години Сергій вже сам мені зателефонував і сказав, що його вже відпустили: віддали телефон, паспорт. Я поїхала, ми недалеко від того СБУ зустрілися, і я вирішила зателефонувати Носу і подякувати йому і менту, який дав його номер.

Сергію пощастило на відміну від Козловського і Асєєва, що його заарештували в той час. Коли їх заарештували, в ДНР вже налагодилась якась карательна система. У них з’явилися свої суди, своя прокуратура, які могли виробляти вже державні процедури, тобто вони вже уявляли себе державою, тому за такі вчинки, коли людина просто висловила свою думку, як Асєєв чи Козловський, вони давали вже пожиттєві терміни. Пощастило, що тоді такого не було. Коли його затримали, питання вирішувалось або так, як я його вирішила — через знайомих знайшла потрібний телефон, і хтось під хороший настрій просто так відпустив людину, а інший варіант – викупали за гроші. Та ж сама процедура, ти знаходиш телефон важливої людини, телефонуєш, та людина дивиться хто і що, і якщо в тебе є гроші і з тебе є що зідрати, називають суму або вимагають віддати свій дім. За якусь мзду ти викупаєш свою рідну людину.

Змінився Сергій після цього досвіду свого?

Сергій дуже скритна людина. Після цього досвіду почалася його творча діяльність. Саме така, якою вона є зараз. Можна сказати, що на нього вплинув цей досвід. До цього він робив усе як хобі, для душі, просто для настрою. А тепер для нього це професія.

 

 

Але ваш спільний шлях – це шлях втрат.

Сергій був вимушений кинути своє помешкання, взяти свої речі, п’ятсот гривень и приїхати до Києва.

Я ніколи не збиралася переїжджати в Київ чи інше місто з Донецька. Мене все влаштовувало. Я вимушена була розвернутися і поїхати до Києва. Втратила землю під ногами, і план на життя. Мені на той час 37 років, і ми переїжджаємо. В цьому плані – це більша травма, ніж ситуація, яка була з полоном Сергія. Ситуація з полоном закінчилася  для мене позитивно, і тому я її просто не згадую. Іноді не можу повірити, що це трапилося зі мною. Я не рефлексую з цього приводу. Більш непокоїть, що я незрозуміло де, незрозуміло як, і не зрозуміло, що далі…

Я б сама не поїхала, а Сергій дуже рішуча людина, коли він приймає якесь рішення, він на ньому наполягає. Так було і з карикатурами, хто б йому не казав, що нафіг йому це треба, але він вирішив це зробити, він це зробив і про наслідки не шкодує.

Сергій зрозумів, що треба їхати з Донецьку, і пофіг, що немає куди, немає фінансової подушки. Якщо б не він, можливо я б там страждала і досі в тому Донецьку.

В Києві у нього почались знайомства, почали брати інтерв’ю, почав з «Ізоляцією» співпрацювати, знайшлось коло, яке саме в творчому напрямку працює, і він зміг продовжувати свою творчу діяльність. Потрошку потім самостійно став працювати.

Я переїхала потім, коли вже була можливість зняти квартиру, тому що спершу він жив в офісі у друга, потім в хостелі завдяки «Ізоляції», і коли вже були свої гроші, щоб можна було зняти своє житло, тоді я переїхала.

Тобто держава не підтримала ніяк взагалі?

Може якась благодійна організація якісь гроші давала, а в плані держави – ні. Ми навіть не оформлені і не отримуємо переселенські 400 гривень, тоді вони оформлялись на зйом житла. Ми сміялися, що така сума!

 

 

До 2014-го року Донецьк був дуже розвинутим містом. Коли я переїхала до Києва, у мене не було відчуття, що я переїхала з маленького міста у велике. Я себе відчувала як риба у воді, бо з великого міста переїхала у велике місто. Ніякої різниці. Просто різні назви вулиць, і метра нема в Донецьку, а все інше – те ж саме: в плані міської інфраструктури, ритму життя.

Якщо порівнювати, в Донецьку менше культурного життя, мистецтва майже немає. Там з’явилася «Ізоляція» напередодні 14-го року, і це був дуже незвичний для Донецька формат культурного простору. В Києві все це є, було і це найбільша різниця. В плані побутовому взагалі для мене нічого не змінилося. Я приїхала, почала шукати роботу, знайшла, і пішло життя.

Зараз ми беремо у тебе інтерв’ю, і ти ж розумієш, що проект «МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР», в якому ви з Сергієм берете участь, відбувається саме за підтримки держави?

Держава може і хоче підтримувати усіх, але не завжди це виходить. Добре, що це вийшло цього разу.

 

Опис проєкту:

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз, Олександр Ляпін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік