Назва статті: Проблема наукового статусу психоаналітичної парадигми
Автори: Д. мед. н., проф. Олександ Фільц, к. психол. н. Юлія Мединська
Резюме. Стаття висвітлює результати дослідження проблеми наукового статусу психоаналітичної теорії як певної парадигми у контексті історичного розвитку науки в цілому та методологічних вимог до систем знань, що претендують на статус наукових. Авторами показано, що трансформація загальнонаукової парадигми від класичної до некласичної та посткласичної дає підстави переглянути питання науковості психоаналізу та теоретично обґрунтовано визначити статус психоаналізу як подвійно ідентифікованої галузі – як науки та як мистецтва. Вищезазначене має безпосередній вплив на організацію освітнього процесу у сфері психоаналізу та психоаналітичної психотерапії.
Ключові слова: психоаналіз, наукова парадигма, цінності та ідеали психоаналізу, проблема мірності у психоаналізі, психоаналітична освіта.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Чи не найбільше враження при вивченні історії психоаналізу справляє перманентне войовниче протистояння різних психоаналітичних шкіл та їхніх методологій, що втілюється в персональній опозиційності фахівців-аналітиків, гострих міжособистісних конфліктах, численних розколах груп однодумців. Особливо драматичними ці процеси були на ранніх етапах розвитку психоаналізу – у першій половині ХХ століття, коли в науці продовжував домінувати вплив парадигми раціоналізму і позитивізму. Теоретичні війни велись за право володіння Істиною – єдино правильним розумінням позасвідомого, його динамічних та структурних констеляцій, які генерують симптоми, та, відповідно, способів інтервенцій щодо виправлення цих проблем [3,7,8].
Незважаючи на зусилля З. Фройда, на ґрунті теоретичних відмінностей від ортодоксальної школи першими відкололись напрямки індивідуальної психології А. Адлера, активного психоаналізу В. Штекеля, аналітичної психології К. Г. Юнга. Створений однодумцями З. Фройда “Комітет семи перстенів” не зміг стримати подальшого інтелектуального дисидентства та концептуальних розколів. Як відомо, у Великобританії у 40-60-ті роки ХХ ст. дуже гостро протистояли школи Я-психології А. Фройд та психології об’єктних стосунків М. Кляйн, окрему позицію займала так звана група “незалежних аналітиків” (Д.В. Віннікотт, Д. Балінт, Р. Фейрбейрн, Г. Гантріп) [1,2,5,7,8,14].
Цілком закономірно, що у такій ситуації каменем спотикання стала абсолютна неможливість наочної верифікації психоаналітичних гіпотез та збудованих на їх основі теорій. Останні недоступні для перевірки шляхом чуттєвого пізнання чи спостереження, адже природа позасвідомого така, що ані побачити, ані відчути, ані, тим більше, виміряти його прояви безпосередньо неможливо. Не надаються психоаналітичні гіпотези і для статистичної перевірки, яка є загальновизнаною методологією верифікації наукових гіпотез у сфері медичних та психологічних досліджень. Сам метод психоаналізу є таким громіздким та настільки індивідуалізованим у застосуванні, а суб’єктивні смисли, що їх привносять у процес лікування і клієнти, і психотерапевти, є настільки важливими для психоаналітичного пізнання, що важко навіть уявити гіпотетичну ситуацію, у якій могла би бути окреслена певна генеральна сукупність та сформована для неї відповідна репрезентативна вибірка. Неможливо збудувати й строго абстрактні, чисто раціональні теоретичні конструкти в сфері психоаналізу, оскільки ключове значення унікальності та суб’єктивності досвідів аналізандів та аналітиків у процесі здійснення психоаналізу не дозволяє ані стандартизувати процес психоаналітичної взаємодії, ані абстрагувати з емпіричного матеріалу однозначні твердження (висновки).
Відмежування валідної психоаналітичної концепції, з одного боку, від теоретичних спекуляцій, з іншого, залишається важливим завданням для сучасного психоаналізу. Встановлення цих меж привнесло би ясність у психоаналітичні дискусії, допомогло б визначити зміст освіти й підготовки фахівців-аналітиків, встановило би чітку демаркаційну лінію між психоаналізом, що заслуговує на довіру як метод дослідження та лікування, та “диким” психоаналізом – свавільним використання псевдонаукових фантазій для задоволення свідомих та / або позасвідомих потреб.
Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми і на які спирається автор. Враховуючи специфіку об’єкту психоаналізу (позасвідомого як позачуттєвого феномену), а також значимість суб’єктивності у психоаналітичному дослідженні та лікуванні, можна стверджувати: психоаналітична парадигма не відповідає стандартам номотетичного наукового знання першої половини ХХ століття [15]. Ні емпіричним, ні абстрактно-інтелектуальним, ні статистичним шляхом ми не можемо ані верифікувати, ані фальсифікувати (за К. Поппером) психоаналітичні гіпотези, оскільки пізнання позасвідомого як об’єкта психоаналізу не підлягає таким процедурам. Жодним з перелічених шляхів неможливо сконструювати узагальнюючі висновки, універсальні та типові для пояснення внутрішньої логіки усіх без винятку психічних феноменів.
З іншого боку, психоаналізу закидають, що одна і та сама психоаналітична конструкція може пояснити будь-які психологічні феномени, в т.ч. суперечливі за змістом. Зокрема, Г. Скирбекк, Н. Гилье наводять наступний приклад: одна з класичних концепцій психоаналізу – комплекс Едипа – однаково добре пояснює і конфліктні стосунки між синами і батьками, і безконфліктні. Якщо у першому випадку вважається, що так звані інфантильні едипальні переживання генерують актуальні проблеми у стосунках між поколіннями, то у другому випадку, аналітик може припустити, що едипальний конфлікт є таким значимим та інтенсивним, що негативні почуття до батька витісняються, а на їхньому місці виникає реактивне утворення – підкреслено позитивне ставлення [13]. Відтак, ситуацію конструктивного розв’язання едипального конфлікту можна відрізнити від ситуації витісненого та патогенного комплексу лише на основі суб’єктивної, довільної інтерпретації аналітика. Таким чином, психоаналітичні концепції є такими, які не можуть бути фальсифікованими – будь-який феномен може бути пояснений фактично кожною з них.
У цьому контексті психоаналітичний метод залишається у полі ідіографічного підходу “наук про культуру” за Г. Ріккертом [12], спрямованого на опис та дослідження індивідуальних випадків. Як зазначають Г. Скирбекк, Н. Гилье, “безглуздо заперечувати науковий статус психоаналізу, якщо він не відповідає деяким специфічним вимогам, що ставляться до сучасної фізики. Хоча деякі з психоаналітичних положень і можуть бути подібними до гомерівських міфів, але навряд, чи це є достатньою причиною для заперечення психоаналізу як науки” [13].
Зрештою, на сьогоднішній день філософія та методологія науки як такої дещо змінилась: наукова спільнота стало більш толерантною до неочевидності наукового знання, відносності теоретичних концептів, суперечливості емпіричних даних, невизначеності та стохастичної природи значимих взаємозв’язків, феноменологічного та герменевтичного підходів до пізнання реальності, ризоматично структурованих систем [4]. Утверджуються нові стилі наукового мислення – пробабілізм (від лат. probable – ймовірний), фаллібілізм (від лат. fallibilis – погрішимий, піддатний помилкам). Перший з названих є ймовірнісним підходом, згідно з яким визнається конструктивна роль випадку і статистичної похибки, легітимізується застосування ймовірнісних передумов аргументації та значимість правдоподібних висновків [9]. Другий визнає, що будь-яке наукове знання принципово не є остаточним, а тільки проміжним варіантом інтерпретації істини. Ці підходи теоретично близькі до фальсифікаціонізму, обґрунтованого К. Поппером [10], згідно з яким знання визнається науковим лише тоді, якщо існує експеримент, що заперечує зміст теорії. Послідовники К. Поппера – представники напрямку удосконаленого методологічного фальсифікаціонізму – розглядають процес фальсифікації наукових гіпотез як знаходження “контрприкладів”, що заперечують певну наукову гіпотезу, та побудову нової гіпотези, яка пояснює емпіричні успіхи своєї попередниці, але дає ще додаткові знання та пояснює механізми “контрприкладів”. Більше того, нові теорії можуть бути сформульовані ще до моменту появи “контрприкладів”, таким чином вони можуть передбачати можливість контрприкладів ще до моменту їхнього виявлення вченими.
Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Вищеописані зміни методології сучасної науки, якісна модифікація вимог “наукового кодексу” дозволяють знову поставити питання про науковість психоаналізу, що ми і намагаємось зробити у даній публікації.
Формулювання мети статті (постановка завдання). Метою даного дослідження є обґрунтування наукового статусу психоаналітичної парадигми у контексті теоретико-методологічного апарату сучасної науки. У контексті даної мети сформульовано наступні завдання:
1. Проаналізувати існуючі підходи до визначення наукового статусу психоаналізу в історичному розрізі зміни наукових парадигм протягом ХХ-ХХІ ст. (класична, некласична, посткласична парадигми).
2. Зробити огляд концепцій, що теоретично обґрунтовують статус наукових парадигм та наукового знання (К. Поппер, І. Лакатос).
3. Проаналізувати особливості психоаналітичної парадигми у термінології К. Поппера та І. Лакатоса.
4. Обґрунтувати поняття “ідеалу” та “мірності” у психоаналізі, які би визначали напрямок розвитку психоаналізу як науки.
5. Проаналізувати зв’язок між специфікою психоаналізу як наукової парадигми та освітою у сфері психоаналітичної теорії і практики.
Виклад основного матеріалу дослідження, обґрунтування отриманих наукових результатів. Психоаналіз як сфера практичної психотерапевтичної та дослідницької діяльності протягом уже більше ста років свого існування має певні проблеми з визнанням науковості своєї теорії та методології. Як зазначає П. Куттер, “спостерігаючи психоаналіз ніби ззовні, з науково-теоретичної точки зору, не так просто вказати його місце в системі наук. Часом складається враження, що психоаналіз, подібно до хамелеона, змінює своє забарвлення” [5, с. 83]. Названий автор проводить огляд низки підходів до розуміння наукового статусу психоаналізу різними авторами, включаючи у цей перелік серед інших наступні визначення: психоаналіз – це мистецтво тлумачення з метою подолання амнезії (Freud, 1904); психоаналіз – це природнича наука, в якій спостерігають і створюють закони про динамку душевних процесів, доступних навіть в експерименті (Hartmann, 1927); герменевтичний метод, що діє через свідомість на становлення свідомості (Ricoeur, 1969); критично-герменевтична емпірична наука (Lorenzer, 1974); наука про людину в центрі трикутника між біологією, соціологією та психологією (Lorenzer, 1985); гуманітарна наука, яка в ідіографічному стилі розглядає і розуміє окремі біографії, сукупність вчень про опір та перенесення, хвороби та психічні порушення, теорії особистості та ін. (Kutter, 1989) [5, с. 87-89]. Х. Кехеле зазначає, що залежно від вибраного кута зору, “історія психоаналізу постає то як культурний феномен, то як соціально-наукова парадигма, і навіть – last but not least – як медично-психологічна теорія і практика лікування” [17].
Ситуація щодо осмислення наукового статусу психоаналізу ускладнюється зміною теоретичних парадигм, які щоразу по-новому розуміють ознаки академічної науки та пропонують власні системи стандартів академічного знання. Як відомо, протягом ХХ століття наукова спільнота перейшла від класичної до некласичної та посткласичної парадигм. Перша є “парадигмою механіки”, збудованою з опорою на жорсткий детермінізм, уявлення про повну “соціально-психологічну стерильність науки” – позицію, згідно з якою відсутні будь-які взаємозв’язки між науковцем-суб’єктом наукового пізнання та емпіричними результатами й висновками про предмет його дослідження. Ідеалом класичної парадигми була побудова “істинної” картини природи, предметом вивчення – універсальні закони, що мають безумовну значимість, методологічною базою – безумовний примат причинно-наслідкових зв’язків. Викликає сумніви, що позасвідоме як об’єкт пізнання в силу свого суб’єктивного змісту, структурування та функціонування за законами так званого первинного процесу (символічного, асоціативного, алогічного та ахронологічного) може бути вміщеним у ці жорсткі рамки.
У результаті кризи класичної раціональності протягом першої половини ХХ ст. відбувається поступовий перехід до некласичної парадигми, стає зрозумілим, що класична наука має межі застосування, в яких вона залишається повністю вірною, але поза якими вона не в стані пояснити цілий ряд феноменів мікро- та макросвітів. Некласичний підхід базується на теорії відносності, квантово-польовій картині світу, теорії ймовірностей та визнанні принципу невизначеності. Він також характеризується поступовим утвердженням уявлення про залежність об’єкта пізнання від суб’єкта, котрий здійснює це пізнання. В рамках цього підходу дослідник розглядається не як сторонній спостерігач, а як частина системи, в якій відбувається спостереження.
Наукове знання перестає спиратись на безпосередню чуттєву наочність досвіду, його змістом стає не сама “реальність у чистому вигляді”, а певні її виміри та аспекти. Наука переходить від дослідження статичних рівноважних систем до вивчення динамічних, нерівноважних структур, феноменів, що мають певну динаміку у часі, які по суті є відкритими системами. У цьому контексті об’єкт дослідження психоаналізу – позасвідоме – потрапляє у множину феноменів, доступних для наукового пізнання в рамках “легітимних” наукових підходів. Разом з тим, метод психоаналізу, побудований як герменевтичний інструмент, що спирається на тлумачення асоціативних зв’язків, не виконує необхідних вимог науковості, як її концептуалізує некласична парадигма.
Посткласична наукова парадигма утверджує концепцію цілісності та зорієнтована на побудову загальнонаукової картини світу, одним з її наріжних каменів є вивчення відкритих нерівноважних систем, що мають здатність до саморозвитку. І це значною мірою змінює стандарти та методи дослідницької діяльності. Зокрема, науковими стають такі поняття, як “невизначеність”, “стохастичний зв’язок”, “хаос”, “диссипація”, “невпорядкований процес”, “фрактал” у дослідженнях починають застосовуватися методи моделювання можливих сценаріїв. Зовсім інакшого значення починають надавати категоріям випадковості й причинності.
Власне посткласичний науковий контекст є найбільш сприятливим для утвердження наукової ідентичності психоаналітичної теорії і практики. Ключовою постаттю ХХ століття у сфері філософії й методології науки, визначення науковості теорій та отриманих на їх основі знань є англійський філософ австрійського походження К. Поппер, котрий розглядав наукові революції як перманентний стан науки, як “доступний раціональній реконструкції прогрес знань, а не як навернення у нову віру” [цит. за 6, с. 9].
Згідно концепції К. Поппера, відомої як науковий фальсифікаціонізм, науковість теорій визначається на шляху їх фальсифікації – знаходження фактів, які не можуть бути пояснені цією теорією (контрприкладів), та побудови нових теорій, що можуть здійснити наукове пояснення нових даних. Теорія і нові емпіричні дані, які не можуть бути пояснені цією теорією, деякий час можуть узгоджуватися шляхом побудови допоміжних гіпотез, що не виходять за межі теоретичних та методологічних засад базової теорії. Основне питання полягає у тому, наскільки науковими є ці допоміжні гіпотези, власне до них ставиться жорстка вимога відповідності певним критеріям. Побудова адекватних допоміжних гіпотез і забезпечує постійний прогрес наукового знання. Нова теорія (Т2) виникає тоді, коли допоміжних гіпотез стає недостатньо. Т2 не повинна просто заперечувати попередню теорію (Т1). Т2 відповідає вимогам науковості та теоретичного прогресу тоді, коли вона може пояснити і теорію Т1, і ті факти, які могла пояснити Т1, і ті факти, які для Т1 бути поза межею пояснення. Тобто, вимогою науковості нових теорій є “корисний приріст” і теоретичних знань, і емпіричних даних, у тому числі навіть передбачення тих феноменів, які ще не були виявлені емпіричним шляхом [10].
Власне так і виглядає “приріст” психоаналітичного знання. Різні теорії не просто заперечують одна одну, вони залишаються в межах базової теорії та методології, зокрема, аксіоматичним залишаються ідеї існування позасвідомого, ключової мотиваційної сили позасвідомих бажань, закорінених у біологічний субстрат, взаємозв’язку вроджених потягів та соціокультурно детермінованих структур Его, у тому числі й дефіцитарно сформованих, визначальної ролі у формуванні психіки інтерперсональних стосунків тощо. З повною відповідальністю можна констатувати, що нові психоаналітичні напрямки виникають всередині психоаналізу – материнської теорії – шляхом її доповнення, інакшого акцентування наукових та прикладних фокусів, відтак – все глибшого та варіативнішого пояснення щоразу ширшої палітри індивідуальних, соціальних та культурних феноменів.
На шляху обґрунтування науковості психоаналітичної парадигми звернемось також до концепції наукової методології І. Лакатоса [6] – англійського філософа угорського походження, талановитого учня К. Поппера та категоричного опонента Т. Куна. Ведучи інтелектуальну дискусію з Т. Куном, І. Лакатос обстоював та розвивав позицію фальсифікаціонізму К. Поппера і розглядав розвиток наукового знання не як накопичення фактів, які потім шляхом індукції приводять до відкриття наукових істин, а як послідовне розростання та конкурентну боротьбу “науково-дослідних проектів”, витіснення більш евристичними проектами менш евристичних, вичерпаних, підважених новим досвідом, застарілих.
Термін “науково-дослідна програма” І. Лакатос вживав на означення наукових парадигм, позбавляючи таким чином їх ореолу істинності й непорушності та вказуючи на тимчасовість загальновизнаного знання, його значимість лише як етапу розвитку наукової думки. На думку І. Лакатоса, науково-дослідна програма “складається з методологічних правил, частина з яких – це правила, що вказують, яких шляхів дослідження треба уникати (негативна евристика), а частина – це правила, які вказують, які шляхи треба вибирати і як по них іти (позитивна евристика) [6, с. 78]. Кожна програма має “тверде ядро” та “захисний пояс”. Твердим ядром є “скостенілі” теоретичні положення, які у жодному разі не піддаються сумнівам чи перевіркам, до них заборонено застосовувати modus tollens (розмірковування від протилежного). Натомість захисний пояс складається з допоміжних гіпотез, які повинні бути максимально гнучкими, витримувати всі удари з боку перевірок, всі закиди, сконструйовані на шляху modus tollens, при потребі вони повинні бути пристосовані, переформульовані, змінені або навіть повністю відкинуті, якщо цього вимагає оборона ядра науково-дослідної програми [6, с. 80]. Часом науково-дослідницька програма потребує досить багато часу, щоб “перетравити” свої аномалії та пояснити їх через конструювання допоміжних гіпотез [6, с. 82]. Якщо негативна евристика захищає тверде ядро від сумнівів та перевірок, то позитивна евристика спрямована на розвиток та удосконалення захисного поясу допоміжних гіпотез, які потім можуть бути принесені в жертву задля збереження цілої програми [6, с. 84].
Коротко представлені ідеї І. Лакатоса є влучними метафорами, що добре описують ситуацію у “науково-дослідницькому проекті” психоаналізу. Останній збудований на непорушних “теоретичних стовпах” – концепції позасвідомого, його енергетичного наповнення та динамічного урівноважування, ідеях психобіологічної природи людської мотивації, структурної будови психіки, розділенні “первинного” та “вторинного” психічних процесів, універсальних феноменах перенесення та опору, що виникають в процесі психоаналізу. Ці концепції можемо розглядати у якості “твердого ядра” психоаналізу. Одночасно існує цілий спектр психоаналітичних шкіл, напрямків та підходів, гіпотетичні припущення яких можна розглядати в якості “захисного шару” – гіпотез, що піддаються критиці та перевіркам, якими можна навіть знехтувати, якщо це захищатиме “ядерну” концепцію. Прикладами таких захисних “шлейфових” гіпотез можуть бути теорія об’єктних стосунків, яка у повному обсязі визнається далеко не всіма аналітиками (до прикладу, ведеться дискусія щодо визначення та механізмів проективної ідентифікації, описаної М. Кляйн, постулату про наявність вродженої структури Его, здатної до примітивного фантазування, проективних та інтроективних процесів); теорія Ж. Лакана, яка, будучи психоаналітичною, тим не менше, має високо специфічний концептуальний тезаурус та яскраво виражену відмінність від інших психоаналітичних концепцій; теорія оргонної енергії Т. Райха, яка була повністю відкинута психоаналізом; концепція колективного позасвідомого К. Г. Юнга, яка стала основою окремого психоаналітичного напрямку, що оперує конструктами, які ігнорують або не визнають інші психоаналітичні напрямки. Даний перелік можна продовжити – фактично кожен окремий психоаналітичний напрямок вибудовується як система “допоміжних” гіпотез, що захищають “тверде ядро” психоаналізу – концепцію позасвідомого та його ролі в психічному житті індивіда й суспільства.
Цікавим є також наступне зауваження І. Лакатоса: “працюючи в рамках дослідницької програми, ми можемо впасти у відчай від занадто довгої серії “спростувань”, перш ніж якісь дотепні, і, головне, вдалі допоміжні гіпотези, які дозволяють збільшувати емпіричний зміст, не перетворять – заднім числом – низку поразок в історію гучних перемог” [6, с. 81]. Це спостереження повністю відповідає ситуації з розширенням спектру показів до психоаналізу та переліку типів клієнтів, які можуть проходити психоаналіз. Якщо З. Фрейд теоретично обґрунтовував недоступність психоаналітичної процедури для клієнтів з нарцистичними та психотичними розладами, то з роками було теоретично обґрунтовано та доведено на практиці, що такі клієнти можуть з користю для себе пройти психоаналітичне лікування. Перенесення, якого не помітив З. Фройд та можливість якого він принципово заперечував у названих клієнтів, просто має іншу форму, яку можна і дослідити, і використати у процесі психоаналітичного лікування.
Отже, з точки зору розвитку психоаналіз зберігає своє “тверде ядро”, яке до сьогоднішнього дня ще має пояснюючу силу. Це концепція позасвідомого, його енергетично-мотиваційної ролі в структуруванні життєвого досвіду людини, способів взаємодії свідомості та позасвідомого, його ролі в утриманні психічної рівноваги тощо. Шлейф “допоміжних гіпотез” у психоаналізі є надзвичайно багатим. Влучну ілюстрацію на тему аналітичного “теоретичного ядра” та масиву його “сателітів”, знаходимо у спільній статті H. Kachele, C. Albani, A. Buchheim. Зокрема, автори пишуть, що “терапевтичну оптику визначатиме фундаментальна теоретична ідея психоаналізу: постульований З. Фройдом взаємозв’язок пережитих протягом життя міжособистісних стосунків з інтрапсихічними структурами, що формуються. Цей підхід використовується у всіх динамічно орієнтованих методах психотерапії, хоча і представлений у різноманітних варіаціях і модифікаціях. Не завжди легко виявити витоки психотерапевтичних ідей у невичерпних каменоломнях психоаналітичної літератури” [17].
Психоаналітична теорія ще далека від точки регресії за І. Лакатосом – стану, коли “тверде ядро” вичерпує свою евристичну та пояснюючу силу. Разом з тим, залишаються відкритими запитання стосовно напрямку розвитку та мірності психоаналізу як окремої наукової галузі – науково-дослідної програми за І. Лакатосом. На нашу думку, використані нами у даному контексті поняття “напрямок” та “мірність” вимагають більш детального висвітлення їхнього значення.
У методологічному сенсі “напрямок” розвитку наукової галузі нерозривно пов’язаний з поняттями ідеї та ідеалу. Під ідеалом ми пропонуємо розуміти масштаб реальності, пізнанням якої займається та чи інша галузь науки. Ідеал фактично є тим об’єктом пізнання, який визначає об’єм і все поле досліджуваної реальності. Для біології ідеалом / об’єктом є жива природа, для фізики – закономірності процесів у матеріальному світі, для історії – матеріальне та подієве минуле людства. Для психоаналізу ідеалом / об’єктом вивчення є позасвідоме – уся сукупність психічних процесів, щодо яких відсутні усвідомлене знання та раціональний контроль. За визначенням К. Ясперса [16], несвідоме можна поділити на несвідоме в сенсі непоміченого (воно може стати усвідомленим методами розуміючої психології та феноменології, може бути відчутим в реальності) та несвідоме в сенсі позасвідомого (принципово неусвідомлюване, не може бути усвідомленим). Пізнання останнього можливе лише за принципом «так ніби», як складання метафоричних наративів, які більш чи менш точно пояснюють природу позасвідомого світу, але ніколи не є остаточниим та непомильними – це максимальний ступінь наближення, який можна реалізувати у вивченні позасвідомого у вузькому розумінні поняття.
Іншим ключовим параметром у визначенні емпіричного й теоретичного поля кожної науки є “мірність” досліджуваних феноменів – одиниці виміру – цієї реальності. Природничі науки використовують такі одиниці мірності, як метр (вимірювання довжини), грам (вимірювання маси), секунда (вимірювання часу), кубічний метр (вимірювання об’єму), джоуль (вимірювання енергії). Для гуманітарних наук ще з античних часів “людина є мірою речей – існування існуючих та не існування неіснуючих” (Протагор) [11, с. 75]. Різні перспективи психоаналітичного дослідження передбачають використання концепцій енергії інстинктивних потягів (енергетичний підхід), співвідношення позасвідомих сил (динамічний підхід), взаємодії окремих структур та рівнів психічного апарату (топічний та структурний підхід). Але, як і у гуманітарних науках, окресленої одиниці вимірювання на зразок кілограму чи секунди у психоаналітичному дослідженні немає й не може бути. Так само, як у гуманітарній сфері, у психоаналітичній парадигмі людина є “мірилом речей”. Лише деривати позасвідомих потягів (ті чи інші форми поведінки, симптоми, сновидіння, фантазії, парапраксії, сублімовані у мистецтво потяги тощо) можуть бути чуттєво пізнані та більш-менш точно виміряні – кваліфіковані – феноменологічно описані.
Психоаналітична практика зорієнтована на вільний доступ аналітика до креативного використання власної суб’єктивності з метою гармонізації суб’єктивності іншої людини. Ідеалом психоаналітичного методу є вільно плаваюча увага та збудоване на її основі герменевтичне, інтерпретативне психоаналітичне знання, максимальна повага до суб’єктивності, принципова безвимірність об’єкту досліджень. З іншого боку, у шлейфі допоміжних теорій психоаналітичної парадигми вже починають оприсутнюватися нейрофізіологічні теорії когніції, пам’яті, емоцій, поведінки, темпераментальних та характерологічних особливостей людини. Можливо, власне вони згодом зможуть дати відповідь на науковий запит більш точної мірності психоаналізу.
У цьому контексті виникає ще одне запитання, пов’язане з відсутністю мірності психоаналітичних знань. Поза-мірність об’єкту психоаналізу та максимальна легітимізація суб’єктивності як інструменту дослідження утруднюють або й унеможливлюють виявлення аномалій та контр-прикладів, необхідних для фальсифікації та розвитку теорії. Адже будь-яка аномалія чи контр-приклад можуть бути потрактовані як ще один унікально-суб’єктивний феномен, який можна пояснити в рамках герменевтичної психоаналітичної логіки за допомогою “ядерної” або будь-якої з численних “шлейфових” гіпотез. Лишається відкритим питання: в якій системі координат та з якої спостережної точки можна виявляти психоаналітичні контр-приклади, які будуть підтримувати розвиток “захисного пояса” теорій або навіть підважать “тверде ядро” психоаналізу? Яким чином той чи інший феномен без мірності, отриманий шляхом суб’єктивної рефлексії аналізанда чи суб’єктивної саморефлексії аналітика, можна кваліфікувати як такий, що не відповідає теорії та потенційно може спростувати її? Проблема у тому, що внутрішні суперечності будь-якої системи часом легше виявити, перебуваючи не всередині, а поза її межами. Для системи, у якій настільки легітимізована суб’єктивність, як у психоаналізі, – це тим більше вірно. Тому повторимось: питання об’єктивізації аномалій та контр-прикладів у психоаналізі залишається відкритим.
Сумніви у науковості психоаналітичної теорії, труднощі, пов’язані з відсутністю мірності та її максимальною суб’єктивністю, мають і дуже практичні наслідки. Зокрема, проблематичною є відповідь на питання, якими критеріями варто керуватися у сфері психоаналітичної освіти? Як оцінити її якість та адекватність щодо “твердого ядра” і “захисного поясу” теорій, методології застосування теоретичних знань на практиці? Наразі ситуація у сфері освіти виглядає таким чином, що процес навчання психоаналізу має дві складові – формальну та неформальну. Перша – це знайомство з психоаналітичними теоріями (і “ядерними”, і “поясними”), методологією та методикою застосування цих теорій на практиці. Деякі з методів практичного застосування психоаналітичних теорій вдалось навіть операціоналізувати, розробити на їх основі стандартизовані методики інтерв’ювання, інтерпретації, обробки отриманих даних. Як зазначає Х. Кехеле, “Klein, Gill, Spence и Luborsky запровадили традицію емпіричних досліджень, які дозволили проводити інтегральну перевірку навіть теорій психодинамічного лікування. …вдалось обґрунтувати необхідність інтеграції двох світів: психоаналітичної теорії і практики” [17]. Хоча залишається очевидним, що значну частину психоаналітичної практики – інтерсуб’єктивної взаємодії – неможливо операціоналізувати апріорі.
Неформальна частина освіти у психоаналізі – це отримання власного досвіду, який дозволяє через безпосереднє перебування у психоаналітичному сеттінгу відчути на собі дію методу, що за стилем повністю відповідає теоретичним вподобанням та індивідуальним особливостям психоаналітика-вчителя. В результаті учень-аналізанд формує власний унікальний стиль психоаналітичного способу мислення та його практичних аплікацій. Об’єктивна кількісна оцінка якості цього стилю настільки нереальна, як і об’єктивна кількісна оцінка твору мистецтва. Власне у вимірі неформальної освіти та кристалізації власного стилю майбутніх аналітиків психоаналіз уподібнюється до мистецтва, одним з головних критеріїв якого є здатність творити нові форми та викликати емоційний відгук у глядачів / слухачів / учасників. Відтак будь-яка спроба операціоналізації, стандартизації, уніфікації, приведення до спільного знаменника атакує й знецінює саму ідею суб’єктивної творчості, індивідуальної значимості, суб’єктивності та творчого потенціалу психоаналітичного способу думання.
На нашу думку, психоаналіз одночасно є “науково-дослідницьким проектом” за І. Лакатосом та мистецтвом у широкому розумінні поняття. Тому вимоги науковості та стандартизації освіти можуть стосуватися лише її “ремісничої” (оволодіння азами техніки) та “інформативної” (формування бази знань психоаналітичних теорій) частин. Інша вагома частина освіти є неформальною та має такою залишитися.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.
1. Зміна наукових парадигм протягом ХХ-ХХІ ст. від класичної, через некласичну до посткласичної пропонує цілий калейдоскоп точок зору, який дозволяє перемістити психоаналітичне знання на континуумі науковості від полюсу науково невалідних з точки зору класичної науки до полюсу валідних концепцій з посткласичної перспективи бачення.
2. Осмислення наукового статусу психоаналізу можливе на основі концепцій визнаних істориків та теоретиків науки, котрі обґрунтовують статус наукових парадигм та наукового знання як такого. Зокрема, концепція фальсифікації наукових парадигм К. Поппера та поняття “твердого ядра” і “шлейфових теорій” І. Лакатоса, концепція “науково-дослідних програм” останнього дозволяють кристалізувати наше розуміння психоаналітичної суми знань як наукової концепції, яка ще далека від точки регресії й теоретичної неспроможності.
3. “Ідеалом” психоаналізу – об’єктом його як наукової галузі – є позасвідоме, яке у термінології К. Ясперса не може бути усвідомленим за означенням, але надається для пізнання лише через наближення та дослідження його дериватів (похідних). Відсутність мірності у психоаналізі у строгому розумінні поняття “міри” ставить його в ряд з ідіграфічними науками за П. Ріккертом та жодним чином не підважує науковості психоаналізу як теоретичної парадигми з самостійним об’єктом дослідження.
4. Психоаналіз як теорія, що складається з “ядерних” та “шлейфових” концепцій, за І. Лакатосом, включений в освітні програми різноманітних навчальних інституцій за принципом класичних академічних навчальних програм. Натомість опанування психоаналізом як методом самодослідження та психотерапії можливе лише через отримання власного клієнтського досвіду, що наближає психоаналіз до мистецтва, одним з головних критеріїв якого є здатність творити нові форми та викликати емоційний відгук. Іншими словами, психоаналіз як теорія доступний у академічному форматі, психоаналіз як метод – виключно у інтерактивному, особистісно-інтерперсональному, що визначає подвійну ідентичність психоаналізу – як науки та як мистецтва.
Література
1. Браун Дж. Психология Фрейда и постфрейдисты / Дж. Браун [Пер. с англ., послесл. А.М.Руткевича]. – М. : REFL-book; Киев : Ваклер, 1997. – 304 с.
2. Виттельс Ф. Фрейд. Его личность, учение и школа / Ф. Виттельс. – М. : ЭГО, 1991. – 198 с.
3. История и философия науки / Под ред. А. С. Мамзина. – СПб. : Питер, 2008. – 304 с.
4. Кохановский В. П. Философия и методология науки / В.П. Кохановский. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. – 576с.
5. Куттер П. Современный психоанализ / Петер Куттер. –– [Перевод с нем. С.С. Панкова] / Под общ. ред. В.В. Зеленского. – СПб. : «Б.С.К», 1997. – 351 с.
6. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. М.: Медиум, 1995. – 235 с.
7. Лейбин В. Постклассический психоанализ. Энциклопедия. / В. Лейбин. — Том 1. — М. : Издательский дом «Территория будущего», 2006. — 472 с.
8. Лейбин В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия / В.М. Лейбин. – М. : Политиздат, 1990. – 397 с.
9. Новая философская энциклопедия – [электронынй ресурс] – режим доступа: http://iph.ras.ru/elib/2446.html
10. Поппер К. Логика и рост научного знания / К. Поппер. – М.: Прогресс, 1985. – 605 с.
11. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел / Пер. з англ. Ю. Лісняка, П. Таращука. — К. : Основи, 1995. — 759 с.
12. Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре / Г. Риккерт. [Под ред. С. И. Гессена М.]. – М. : Республика, 1995. — 128 c.
13. Скирбекк Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье. – [Пер. с англ. : В.И. Кузнецов]. – М. : Владос, 2000. — 800 с.
14. Ярошевский М.Г. Возвращение Фрейда / М.Г. Ярошевский // Психологический журнал. – Т.9. – №6. – С. 129 – 138.
15. Ясперс К. Общая психопатология / К. Ясперс. [Пер.с нем.] – М. : Практика, 1997. – 1056 с.
16. Ясперс К. Каузальные и понятные связи между жизненной ситуацией и психозом при Dementia praecox (шизофрения) / К. Ясперс // Собрание сочинений по патопсихологии в 2 Т. : Т2. – М., СПб. : Академия, Белый кролик, 1996. — С. 122.
17. Kachele H, Albani C, Buchheim A (2001) Aus der Vergangenheit über die Gegenwart in die Zukunft der Psychoanalyse. Hypnose und Kognition 18: 15-27 – [електронний ресурс] — http://psychoanalyse.narod.ru/psychoan/kaechel2.htm