LE SEXUEL DANS LA PSYCHANALYSE CONTEMPORAINE : HISTOIRE D’UNE DISPARITION?
Susann Heenen-Wolff
Presses Universitaires de France | « Revue française de psychanalyse »
2008/4 Vol. 72 | pages 1155 à 1171
СЕКСУАЛЬНІСТЬ У СУЧАСНОМУ ПСИХОАНАЛІЗІ: ІСТОРІЯ ЗНИКНЕННЯ?
André Green дещо провокативно запитував: «Чи має сексуальність хоч якийсь стосунок до психоаналізу?» (Green, 1996, p. 829). А Peter Fonagy у своїй праці «Ідентичність, ґендер і сексуальність», виданій Міжнародною асоціацією психоаналізу, констатував: «Виглядає так, ніби для сексуальності немає більше місця у психоаналізі. Ми більше не розглядаємо її як засадничу для усіх випадків, і навіть як важливу в сучасному теоретизуванні» (Fonagy, 2006, переклад автора). І додає: «Нині психосексуальність найчастіше розглядається як феномен, що маскує інші конфлікти, – не сексуального характеру, а скоріше пов’язані з об’єктом, які вона заміщає» (там само).
Проте Фройд дотримувався думки, що визнання психосексуальної причинності психічних порушень повинне становити фундамент психоаналізу. І навіть додавав: ті спеціалісти, які не хочуть цього визнавати, не повинні називатися психоаналітиками! Що ж такого могло статися, що саме ядро психоаналітичної метапсихології було відсунуто на задній план, а психоаналітична спільнота у відповідь на це навіть не обурилася?
ЗМЕНШЕННЯ ЕДИПАЛЬНИХ СТРУКТУР У КЛІНІЧНІЙ РЕАЛЬНОСТІ ТА СУПРОВІДНА ДЕСЕКСУАЛІЗАЦІЯ ПСИХОАНАЛІТИЧНОЇ ТЕОРІЇ
Як зауважив Fonagy, очевидним є той факт, що тема сексуальності та сексуального конфлікту займає все менше місця у працях сучасних психоаналітиків, аніж у часи Фройда. Так званий скандал довкола істерії з її інтрапсихічним конфліктом між сексуальним бажанням та забороною Супер-Его був витіснений з метапсихологічних та клінічних праць поняттями неспроможності символізації або «менталізації» аналізанта. У цьому контексті до уваги бралися найбільш ранні об’єктні стосунки, де, очевидно, сексуальність не відігравала ролі.
Що могло би здивувати: Fonagy (2006) і Green (1996) розглядали Melanie Klein як аналітика, в чиїх роботах закладена основа цієї нової орієнтації, хоча вона багато говорила про проблему сексуальності. Але Klein бачила сексуальність як повторне втілення (перевидання, ré-édition) стосунку з грудьми як з раннім об’єктом і таким чином – знову ж таки згідно Fonagy і Green – вона відсувала сексуальність на другий план порівняно з об’єктними стосунками. Подібно до дуальності З. Фройда задоволення/незадоволення, вона сконструювала дуальність «добрі» і «погані» груди. Крім цього, будуючи свій аналіз довкола архаїчної тривоги, Klein розвінчала ключову роль едипального комплексу на користь «депресивної позиції».
Її учні – а дехто з них є сьогодні відомими авторами, як, наприклад, Winnicott та Bion, – також перенесли акцент з психосексуальності на процеси взаємодії та думання в «тут-і-тепер» психоаналітичного сеансу.
Зосередження уваги на «тут-і-тепер» привело до зменшення значимості теорії дитячої сексуальності, оскільки ця специфічна сексуальність може бути врахована та помічена тільки у складній часовій концепції «післядії» (l’après-coup). Щоб зробити це, одного лише спостереження за тим, що проявляється у ході психоаналітичного сеансу, недостатньо, тим часом як сучасні відомі аналітики наполягають на аналізі процесу безпосереднього переживання. Так, Т. Ogden писав: «досвід з пацієнтом має вести до розвитку теорії, а не навпаки» (Ogden, 2005, р. 753). Таке розуміння спирається на те, що проявляється в клінічному досвіді, й передбачає відмову від фройдівських гіпотез про позасвідомі сили, дія яких розгортається в тіні.
Правомірним стає питання: як можна би було розгадати латентні смисли (Gribinski, 2004), зокрема, й ту саму дитячу сексуальність, що виражається у дорослого виключно як девіація? «Очевидно, що з матеріалу, який генерується аналізантом на кушетці, ми не зможемо безпосередньо відстежити всіх складових або проявів сексуальності і деструктивності»( Green, 1996, р. 832). Подібно вважає і Gilbert Diatkine, котрий каже: «під приводом зосередження на аналізі винятково «тут-і-тепер» багато історій лікування, які спираються на принципи метапсихології Фройда, можуть не містити жодних алюзій на потяги чи позасвідомі сексуальні фантазми» (Diatkine, 1996, p. 145).
Метапсихологія психосексуальності дає модель для розуміння клінічних явищ, пояснення яких раніше було неможливе у рамках інших концепцій; відтак можна запитати себе: чи акцент на «тут-і-тепер», при якому увага сфокусована, у першу чергу, на процесі розгортання стосунків у ході сеансу психотерапії, не спонукає нас перейти до певних метапсихологічних моделей?
André Green (1996) вважає, що позиція «тут-і-тепер» у аналітичній ситуації у своїй чистій версії могла би бути підтримана імпліцитною гіпотезою, згідно з якою у випадку дорослого аналізанта – коли наступає регресія – проявляється ранній травматичний стосунок у формі більш чи менш наближеній до колишнього досвіду. І оскільки ці ранні досвіди припадають на доедипальний період, вони не можуть бути сексуальними. «Такі судження випливають з того факту, що ми розглядаємо пацієнтів як немовлят» (Green, 1996, р. 834).
Така концепція може обійтися і без врахування фройдівського l’après-coup у процесі аналізу та без теорії суб’єкта, що з ним пов’язана. Згідно концепції l’après-coup ситуації, які не переживались як сексуальні у перший момент, будуть неухильно сексуалізовані пізніше, під час дозрівання та отримання нового досвіду. При уважнішому погляді, згідно метапсихології Фройда просто немислимо віднайти у позасвідомому елементи, які б не були сексуалізованими.
Я б хотіла відразу підкреслити, що це не суперечить клінічному досвіду «пограничних випадків», де деструктивний мазохізм, про сексуальне походження якого ми знаємо, часто домінує і виражається при компульсивних станах у повторенні. Власне у другій теорії потягів, у 20-х роках, Фройд декодував це психічне функціонування – яке знаходиться по той бік принципу задоволення – як рух, який нівелює «потяг до життя», котрий «з’являється при порушеннях і приносить із собою постійний тиск, розрядка якого і відчувається як задоволення» (Фройд, 1920, с. 337). Таким чином, як це бачив Фройд, «принцип задоволення перебуває на службі потягу до смерті» (там само).
Проте посилання на теорію потягів, дитячу сексуальність та комплекс Едипа як її компоненти зустрічаються все рідше, на користь проблематики символізації. Таким чином конфігурація, яка раніше називалась едипальною, стала називатися тріангуляцією або «третє аналітичне» – ці метапсихологічні поняття, у яких зникають психосексуальні посилання, стали звичними. Відтак, чи можна говорити про десексуалізацію психоаналізу?
Деякі автори, зокрема, ті, які потрапили під вплив теорії Лакана (на приклад, Lebrun et al., 2005; Melman, 2002), трактують едипальні конфлікти у сучасній клініці як явище, що витікає із «зникнення батьківської функції»; раніше вона втягувала дитину в едипальний комплекс і таким чином встановлювала символічний структуруючий закон. Відтак, слідом за Jean Laplanche (2006), можна було би розуміти едипальний комплекс як метанаратив, який домінує (все ще) у нашій культурі, який уже давно став «тілом» і структурує наше фантазматичне позасвідоме, але специфічні зв’язки індивіда з групою зводяться до «компромісу між вимогами потягів і культурною необхідністю» (Kahn, 2004, p. 213). Ця культурна необхідність непорушна, і теза Фройда, згідно з якою «в едипальному комплексі поєднуються витоки релігії, моральності, суспільства і мистецтва» (Freud, 1912-1913a, p.377), повинна би бути доповненою фразою: «так, як ця культура актуально сконструйована».
Отже, можна поставити питання: чи така релятивізація «едипального порядку» виправдовує загальне зникнення психоаналітичних понять психосексуальності?
Теорії прив’язаності, в яких акцентований зв’язок «мати-дитина», підкріплені спостереженнями за годуванням, значною мірою вплинули на психоаналіз і посприяли відходу від ідеї сексуалізації ранніх досвідів (наприклад, Dornes, 2002), оскільки це не було доступно безпосередньому спостереженню, а тільки проявлялось в l’après-coup. Fonagy описує цей поворот від теорії психосексуальності до теорії прив’язаності як «зміну парадигми» (Fonagy, 2006, p. 5): в теорії об’єктних стосунків психосексуальна причинність була відкинула поясненнями, які спиралися на довгострокові наслідки травми та тривалої залежності людської дитини.
Відхід від посилань на психосексуальність та едипальний комплекс у психоаналітичному дискурсі дозволив одночасно вирішити деякі теоретичні проблеми. Наприклад: зниження проявів едипального комплексу (тобто, ідентифікація з одним з батьків тієї самої статі, що приходить після відмови від володіння особою протилежної статі) розглядалося і розглядається як апогей дитячої сексуальності і умова подальшого формування дорослої гетеросексуальності. Протягом останніх 10 років виникло нове бачення сексуальності, зокрема, у питанні гомосексуальності. Фройд стверджує, що взаємна цікавість чоловіка і жінки не є самоочевидною, а вимагає іншого пояснення, крім просто біологічного притягання. Вона буде результатом “ще не проясненої серії факторів, деякі з яких носять конституційний характер, а інші є випадковими» (Freud, 1905, р.51). Відтак, залишається лише один спосіб пояснити гомосексуалізм з класичної психоаналітичної точки зору: цей феномен розуміється як такий, що виникає внаслідок регресії або фіксації на стадії чи на способі переживання, які мали місце до появи едипового комплексу, і в кінцевому підсумку, як поразка едипального суперництва, в результаті чого відбулось ототожнення з батьком протилежної статі – “інверсія” (Freud, 1905 d, p. 68).
Така точка зору не проговорюється вголос психоаналітиками, але залишається використовуваною, особливо в рамках психоаналітичних інституцій. У цьому контексті я маю на увазі пожвавлення дискусії, результати якої були опубліковані у бюлетені ІРА в 2001-2002 році, зокрема, на тему гомосексуальних кандидатів на психоаналітичну освіту. Вони протягом тривалого часу були виключені з психоаналітичного навчання. У відповідь на докори стосовно гомофобії у галузі офіційно узаконеного психоаналізу César Botella писав: «(…) кандидат звертається в Комітет і йому дозволяють бути лише аналізантом. Його професія, сімейний стан, сексуальність не враховуються. Комісія буде враховувати тільки його психічні якості, потрібні для практикування психоаналізу, і якщо він має відповідні якості, то зможе пройти психоаналітичне лікування (…). Ціль цього процесу – відкинути всі ідеї, пов’язані з нормальністю, чи то медичною, чи/або соціальною» (Botella, 2001, p. 19). Це є так, якби члени освітньої комісії не цікавились способом, яким «психічні якості» кандидата реалізуються у його поточному житті.
Над теорією Фройда, яка ідеалізує відхід від комплексу Едипа, нависає загроза «стати реакційною» на фоні депатологізації сексуальних практик. Хоча якраз Фройд був першим, який презентував її у «Трьох нарисах з теорії сексуальності» (1905), які ще до недавнього часу трактувались як непристойні, навіть як збочення. Конфронтуючи з новими формами сімейного життя, які виходять за рамки традиційної сім’ї, теорія Фройда ризикує стати консервативною та ностальгічною. У зв’язку з цим я пригадую те обурення французького психоаналітичного товариства, коли законодавчий орган мав намір надати легальний статус гомосексуальним парам. У 1990-х роках це був знаменитий PACS (le pacte civil de solidarité – договір, підписаний між двома людьми для організації їх життя разом), який зруйнував символічний порядок. З моменту відходу від класичної психосексуальної теорії на користь дослідження ранніх інтеракцій почався відступ від попередніх позицій.
З децентралізацією психосексуальних концептів інше «яблуко розбрату» у психоаналізі – а саме, теорія потягів – почало нас турбувати.
СЛАБКІСТЬ ТЕОРІЇ ПОТЯГІВ
Своєю теорією спокуси З. Фройд помістив психосексуальний конфлікт у самий центр новонародженого психоаналізу. Через кілька років відхід від цієї теорії (Freud, 1925 d) вже нічого не міг змінити: фантазм був поставлений на місце реальності, але ядро позасвідомого конфлікту залишалося сексуальним. Ми знаємо, що перша теорія потягів була причиною розколу всередині групи піонерів психоаналізу. Розрив Фройда з Юнгом, Адлером та іншими психоаналітиками був пов’язаний з розбіжностями в оцінці центральної ролі сексуальності. І, як ми знаємо, друга теорія потягів – Ерос проти Танатоса – також не була прийнята багатьма аналітиками.
з того часу кілька течій у постфройдистському аналізі відхилилися від теорії потягів: американська Его-психологія розвивала концепцію зони, вільної від конфлікту в Его, яка могла би уникнути ресексуалізації. У 1970-х роках впливовим критиком теорії потягів був Heinz Kohut (1971). Merton Gill (1976) відкинув теорію потягів як таку, що відноситься до природничих наук, і вважав, що психоаналіз повинен бути герменевтично зорієнтований на гуманітарні науки. У франкомовному психоаналізі Lacan дуже категорично критикував теорію потягів, хоча і вважав її фундаментальним концептом у психоаналізі. Але оскільки, на його думку, «позасвідоме організоване, як мова», воно проявляється у формі літер – гра означників стає все більш детермінуючою у його роботах. Таким чином, топічний інтрапсихічний конфлікт було відсунуто на другий план і фройдівський антагонізм потягів став опозицією Уявного, Символічного та Реального (Bourdin, 2004 ; Chemama, 1993).
Без жодного сумніву, пояснення психічного стану, виходячи з раннього досвіду інтеракцій дитини (які досліджені в процесі спостереження за немовлятами), більш відповідає академічним та науковим стандартам (оскільки результати порівнювані з мікросоціологією), аніж пояснення психічного стану, що спираються на теорію потягів. Фройд сам казав, що потяги були «міфологічними істотами, грандіозними у своїй невизначеності» (Freud, 1933 a, p. 178). Отож, згідно дуалістичної теорії у суб’єкті конфронтують протилежні сили, конфлікт локалізовано всередині людської істоти, яка відкриває для себе цей конфлікт в рамках структурної моделі через незадоволення. Захисники теорії потягів вбачають у цьому вирішальний елемент, який дає можливість розглядати психоаналіз як критичну науку. Вони вважають, що без теорії потягів багато явищ людського існування (зокрема, людська сексуальність, яка не залежить більше від інстинкту) не могли би бути зрозумілими. Те саме стосується і деяких форм деструктивності або деяких форм «лібідинального відновення» (renouveau libidinal): енергія сексуального катексису робить вклад у потребу прив’язаності, сексуальний потяг діє всупереч самозбереженню (Görlich et al., 1980). У цьому сенсі конфлікт потягів має характер динамічний, «підривний» – оскільки потенційно він може суперечливим чином усе сексуалізувати – і діяти проти культурного переданого та інтерналізованого витіснення, навіть того, що наказує нам бути щасливими.
Посилання на Фройда в період 1960-х років задля підкріплення вимоги сексуального «звільнення» від традиційних обмежень були небезпідставні. Бачення дитини як «істоти поліморфно перверзної» дозволяло – і все ще дозволяє – розуміти відхилення від сексуальних і стосункових норм як можливу історію (долю) дитячої сексуальності, а не обов’язково як патологічні феномени. Так у «Трьох нарисах з теорії сексуальності» Фройд писав, що “враховуючи надзвичайне поширення девіацій, ми можемо прийняти, що схильність до збочень не є рідкісною особливістю, а швидше обов’язковою частиною того, що ми вважаємо нормальною конституцією” (Freud, 1905 d, p. 105). Фройд виводив зі своїх теорій дитячої сексуальності, що сексуальність дорослих є неодмінно та структурно незадоволеною, а це могло би бути важливим критичним меседжем щодо сучасного всюдисущого диктату мати «розквітлу» сексуальність.
Отож сучасна сексуальність зазнала глибоких змін, що ставить питання про її вклад у баналізацію теорії Фройда про психосексуальність.
ТАК ЗВАНЕ «СЕКСУАЛЬНЕ ЗВІЛЬНЕННЯ»
З вищесказаного можна зробити висновок, що ті глибокі зміни, які відбулися у сексуальній поведінці, підірвали психоаналіз. На відміну від кінця ХІХ століття, більше неможливо говорити про розповсюджене витіснення сексуального. У наш час сексуальність є всюдисущою у формах реклами, порнографії, проституції. Нетрадиційні форми сексуальності спрощені і дапатологізовані, зокрема, гомосексуалізм, непостійність сексуальних відносин (і гетеро-, і гомосексуальних), садомазохізм, трансвестизм, транссексуальність (Castel, 2003). Стосунки, які ще недавно діагностувалися як перверзні, притаманні для психотичного функціонування, виливаються у нові форми сексуальності (так звану неосексуальність, віднедавна – «постсексуальність», як її називає гуманітарна наука). Традиційне розрізнення між гетеросексуальністю, гомосексуальністю та перверсією трансформується нині у розрізнення між «нормальною гетеро- чи гомо сексуальністю», неосексуальністю та перверзією, яка не буде потребувати лікування, якщо вона не є адиктивною (Sigusch, 2005).
Немає жодного сумніву, що виникає певна конфронтація з моменту встановлення різниці між сексом з метою прокреації і сексуальністю як такою – «чистою сексуальністю», яка служить виключно для власного задоволення. Остання передбачає «чисті» відносини – позбавлені від економічних та сімейних функцій. Лише «хочу» об’єднує партнерів, кожен є вільним у своєму виборі без жодних спеціальних умов щодо сексуальної приналежності чи тривалості зв’язку. І рішення жити без партнера є також однією з можливих форм існування. Ніякі заборони і табу більше не виступають перешкодами такому індивідуальному «хочу».
В останні десятиліття публічно демонстрована сексуальність оформилася у таку, яка у психоаналітичній перспективі кваліфікується як прегенітальна, тобто, зорієнтована на отримання «поліморфно перверсивного» задоволення, що проявляється у демонстрації та культивуванні ексгібіціонізму: оголені тіла, «вільні», демонструють себе і отримують задоволення в нарцистично забарвленому ексгібіціонізмі; вони прагнуть спокушати без будь-якого налагодження генітального об’єктного стосунку. Сучасні психоаналітики доволі критично оцінюють такі зміни у сфері генітальної сексуальності. Так, наприклад, Jean Cournut вважає, що гіперкатексис задоволення як такого, чи то у формі чуттєвої любові, чи то як часткового потягу, здійснюється на шкоду сексуальності. Еротичне просування орального, анального і, особливо, фалічного веде до витіснення генітальної сексуальності, а також дає місце різним переплетенням фантазмів. Жінка у сексуальній білизні на рекламних щитах є добрим фалічним об’єктом, переможним брендом. Це звичайно, дуже виразно заспокоює заздрість до пенісу у жінок, заспокоює всіх щодо можливості жіночої кастрації “(Cournut, 1996, р. 16-17).
Dominique Bourdin пише:
Демонстрація тіла походить з пресексуального періоду, який розгортався до існування едипової заборони і ясного усвідомлення собі різниці між статями. Демонстрація тіла без сорому та комплексів відповідає найбільш ранній інфантильній сексуальності, коли дитина є «поліморфно перверзною» у вільній грі часткових потягів у власному тілі, у собі та інших, що вважається не більше, ніж проявами нарцизму, як уявлення про себе… Сексуальне є тим більш забутим, забороненим і викривленим, чим більше нереалізованим. (Bourdin, 2004, p. 62)
Такий аналіз сексуальності, демонстрованої у публічному місці, вірний з дескриптивної точки зору, ще раз переконує, що «генітальна» сексуальність є більш так би мовити «сексуальною», ніж «прегенітальна»: сексуальне було би «відкинутим», якби не мало на увазі генітального. Внаслідок цієї дисоціації між прегенітальною та генітальною сексуальністю перша не розглядається більше власне як сексуальність. Тут ми маємо нормативну оцінку генітальної сексуальності, яку ми вже бачимо у Фрейда, коли він говорить про «примат генітальних зон» (Freud, 1926 f, p. 304).
При детальнішому вивченні такий погляд на сексуальність виглядає проблематичним. Насамперед треба зазначити, що прегенітальний досвід ніколи не буде більш вагомим порівняно з конфліктами, властивими сексуальній генітальності людини, котра, до того ж, передбачає структурне незадоволення. Сам Фройд не сумнівався щодо цього:
«На ранніх стадіях часткові потяги діють незалежно на шляху до задоволення… Організація може відбутися не раніше, аніж у пубертаті, на четвертій, генітальній фазі. І ось як це відбувається: 1) численні старі катексиси лібідо існують; 2) інші інтегруються у сексуальну функцію для встановлення допоміжних або підготовчих актів, задоволення яких продукує те, що називається «попереднє задоволення»; 3) інші тенденції відкинуті тотальним придушенням (витісненням) або ж по-різному використовуються в Его: вони формують риси характеру, або сублімацію зі зміщенням цілі» (Freud (1940 a, p. 16).
На кожен генітальний сексуальний досвід дорослої особи накладаються модальності прегенітального задоволення, отриманого в різні моменти життя. Крім того, на думку Фройда, численні моделі поведінки та особисті якості підживлюються не від сублімації генітальної сексуальності, а від дитячих сексуальних відрухів, як, наприклад, допитливість, щедрість, сором, креативність.
Можна піти ще далі і запитати себе: що ми маємо на увазі під генітальною сексуальністю. Чи йдеться про досягнення оргазму в результаті сексуального акту? Чи генітальна сексуальність може бути, коли задоволення переживає лише один партнер? Чи йдеться про генітальну сексуальність тоді, коли суб’єкт, переживаючи оргазм, не почуває себе незадоволеним? Чи, нарешті, йдеться про генітальну сексуальність у випадку супроводження сексуального акту сексуально забарвленими «генітальними» фантазіями? Якщо це головним чином фантазми, які є важливими для дефініції, то вони були би набагато менш важливими, якби реальні сексуальні акти були однозначно генітальними чи ні. Акти могли би бути прегенітальними, але супроводжуватися генітальними фантазіями. Чи, можливо, ми маємо на увазі генітальну сексуальність тільки тоді, коли партнери в ході генітального проникнення одночасно переживають оргазм з фантазіями, зосередженими на генітальності?
Мова би йшла про сексуальні стосунки між чоловіком і жінкою, які на основі психоаналітичного клінічного і життєвого досвіду були би дуже лякаючими. Чи не йшлося би тут скоріше про ідеальну первинну сцену, якої хотілося би досягнути?
Як це не парадоксально, ідеалізація генітальної сексуальності містить у собі протиріччя – вона стає так би мовити «зайвою». Принаймні у питанні збереження виду (через штучне запліднення, еко, Atlan, 2005). Фройд навіть говорив про переродження людської сексуальності:
«Сексуальне життя цивілізованої людини є серйозно ураженим, іноді виникає враження, що ця функція регресує (так само, як деякі органи – зуби, волосяний покрив). Ймовірно, ми в праві припустити, що значимість сексуальності суттєво зменшилась як джерело відчуття щастя у загальній перспективі нашого життя. Інколи доводиться визнати, що не тільки тиск культури, але і ще щось, що є у самій суті функції, позбавляє нас повноти задоволення, штовхає до пошуку інших шляхів отримання задоволення (Freud, 1930 a, p. 292).
Через ідею регресивності сексуальної функції Фройд повертається до свого формулювання від 1912 року: як би це дивно не виглядало, мусимо розглядати можливість того, що у природі сексуального потягу є щось, що не сприяє отриманню повного задоволення (Freud, 1912 d, p. 139). У «Внесках до психології любовного життя»[1] Фройд накреслив основні риси структурного сексуального незадоволення:
А) Ні у жінок, ні у чоловіків потік «ніжності» та «чуттєвості» не перетинаються достатньо. Там, де люблять, немає бажання, а де є бажання, немає любові.
Б) Внаслідок такого роздвоєного вибору після подолання інцестуального бар’єру кінцева мета статевого потягу ніколи не є першопочатковим об’єктом, а лише заміщає його. Часто це репрезентується нескінченною серією таких замісних об’єктів, з яких, проте, жоден не є достатньо задовольняючим. Це пояснює непостійність у виборі об’єкта, цю «спраглість стимулів», часто таку характерну для любовного життя дорослих (ibid., p. 140).
В) Крім того, ми знаємо, що «статевий потяг поділяється на ряд складових, де не всі компоненти можуть бути задіяні у подальші конфігурації, а деякі мусять бути витіснені або використані у інший спосіб».
На думку Фройда це приводить до часткової або повної імпотенції у чоловіків та фригідності у жінок, у той час, коли тиск потягів залишається постійним, а отже, тривають пошуки збудження. Те, як цивілізація обходиться з потягами, не може бути досягнуте без відчутної втрати задоволення, постійна присутність незадіяних потягів проявляється у сексуальній активності як незадоволення.
Д) до цього додається як найвища точка те, що «навіть сексуальна свобода без обмежень не дає найкращого результату. Не складно констатувати, що психічне значення любовної потреби знижується, як тільки задоволення стає легкодоступним. Потрібні перешкоди, щоб лібідо піднялось до точки, коли природного опору не вистачає, аби опиратися задоволенню. У всі часи люди створюють певні умовності, щоб могти насолоджуватися любов’ю» (ibid., p. 138).
Сьогодні при безмежній сексуальній свободі об’єктивні перешкоди впали до найнижчого рівня, сексуальна свобода безмежна. Що ще підштовхує лібідо «до вершин», крім любовного надочікування, про що Фройд говорить у 1912 році? Де та в який спосіб задоволення може бути збільшене завдяки подоланню внутрішніх і зовнішніх табу? Табу на інцест все ще збережене. Може статися так, що на позасвідомому рівні трансгенераційна сексуальність буде особливо привабливою, що могло би пояснити поширені випадки сексуального насильства над дітьми, до яких такі ласі ЗМІ.
Клінічний досвід показує, що сексуальне незадоволення є дуже поширеним явищем, не зважаючи на, здавалось би, необмежені можливості. Немає доказів зменшення часткової чи повної фригідності у жінок, передчасної еякуляції, часткової чи повної імпотенції у чоловіків, описаної К. Абрахамом (1921), або конфліктів навколо бісексуальності.
Велика різниця з минулим полягає й у тому, що ці «дисфункції» покладаються на відповідальність окремих індивідів. Публічний дискурс вимагає сексуального задоволення і той, хто його не може отримати, потребує лікування. «Де Сад, добрий пророк, нам вже сказав, що сексуальність входить в світ виробництва (…), тіло іншого – машина для отримання задоволення, яку потрібно постійно покращувати і звідси – таке поширення журналів, які дають поради з підтримання сексуальної форми» (Enriquez, 1996, p. 63). У цьому контексті стає очевидним, що Фройд, не зважаючи на «генітальний примат», запропонував нам критичну науку у формі психоаналітичного теоретизування про структурне сексуальне незадоволення людини. У жодному разі ми не повинні забувати про цей аспект, незважаючи на нові орієнтації у психоаналізі.
***
Що змінилося в психоаналітичній практиці після того, як сексуальність стала такою поширеною у публічній сфері? Базуючись на власному клінічному досвіді, а також на моїх враженнях від презентацій випадків на національних та міжнародних конференціях, можу стверджувати, що тема “генітальної сексуальності”, здається, більше не розглядається в сьогоднішньому психоаналізі так, як це було 100 років тому, окрім алюзій на минулий або бажаний сексуальний акт. Вже в дослідженнях істерії Фройд зазначав, що пацієнти рідко говорили про сексуальність (див. Green,, 1996: 838). Це спостереження не повинне нас дивувати, тому що інтенсивний сексуальний досвід виходить за рамки мови: ми можемо лише намагатися описувати оргазм, затинаючись і не знаходячи слів. Аналогічним чином, нам особливо важко інтегрувати фантазії навколо первинної сцени у вторинний процес.
Сто років тому тема сексуальності була соціальним табу, що Фройд критикував явним і неявним чином. Сьогодні протилежне табу тяжіє над фройдистським аналізом структурного незадоволення людської сексуальності. Актуальна мова, “вільна” і позбавлена табу, проголошуючи, що задоволення знаходиться в межах досяжності, парадоксальним чином приводить суб’єкта до його незадоволення та суто індивідуальної неспроможності. Але, як я вже згадувала, Фройд показав нам клінічно та метапсихологічно, що сексуальність в довгостроковій перспективі обов’язково залишається незадоволеною, коли вона є генітальною і розгортається в контексті відношення до об’єкта; таке бачення надалі, і особливо сьогодні, залишається експліцитним та імпліцитним критичним поглядом на сексуальність.
Навіть у рамках психоаналізу цей критичний вимір фройдистських теорій сексуальності, здається, все більше і більше виглядає забутим. Наприклад, Жаклін Шеффер опублікувала важливі аналітичні ідеї для розуміння жіночої сексуальності. Вона особливо підкреслила дилему емансипованої жінки, яка повинна маневрувати між пасивністю / підкоренням на рівні сексуального досвіду, з одного боку, і рівністю у соціальному вимірі, з іншого. Автор не обмежує себе критичною аналітичною позицією, а описує, що таке успішна сексуальність та сексуальні стосунки. «Наскільки у соціальній, політичній та економічній сферах боротьба за гендерну рівність є невідворотною і повинна здійснюватися постійно, настільки вона шкідлива в сексуальній сфері, якщо вона приводить до плутанини та екзальтуючого заперечення різниці статей» (Schaeffer, 2005: 106). «Любитель насолоди підкріплює мазохізм жінки, говорячи про нього, кидаючи їй виклик, залучаючи у свої фантазії, порушуючи свої табу, розриваючи свої анальні і фалічні захисти» (там же., стор 114). Так виглядає, що автор вважає, що любовне життя в минулому було кращим: “Після любові коханці все рідше продовжують говорити про любов. І все-таки, паралельно з ніжністю на сцену виходять нові афективні репрезентації, які можуть підтримувати лібідний полюс постійного потягу та бажання. Але це мистецтво, яке більше не використовується у нашій цивілізації fast-food і fast-love…» (там же, с. 117-118). Тут ми бачимо приклад типового, проблематичного нарікання сучасного психоаналізу на тему так званих “старих добрих генітальних часів”. Крім того, використовуючи поняття «любитель задоволення», автор не уточнює, чи говорить вона про сексуальність в більш-менш стабільних шлюбних відносинах, чи про сексуальну пригоду, яка кидає виклик символічному закону через переступлення межі і, отже, може бути особливо збуджуючою.
Сексуальне “визволення” змістило табу, не маючи можливості забезпечити сексуальне задоволення. Як ми бачили у Жаклін Шеффер, сексологічний генітальний підхід до сексуальності в рамках психоаналітичного мислення може призвести до плутанини з приводу справжньої теми психоаналізу, тобто інфантильної сексуальності.
ВІДНОШЕННЯ МІЖ ДИТЯЧОЮ ТА ДОРОСЛОЮ СЕКСУАЛЬНІСТЮ
Не можна плутати дорослу сексуальність з тим, що є центральним пунктом психоаналітичної концепції, самого предмета психоаналізу, а саме – з дитячою сексуальністю та її значенням для психосексуальність дорослого. «Якщо сексуальне життя дорослого є предметом гуманітарних дисциплін, то дитяча сексуальність – психоаналізу (…) аналіз у прямому сенсі цього терміну, який викликає психічні зміни, може відбуватися і тоді, коли сексуальне життя пацієнта не є для нього проблемою (Andrй, 2005, p. 14).
Едипальна генітальна констеляція є лише однією з форм, яка випливає із дитячої сексуальності, оскільки поліморфні перверсивні складові залишаються живими і активно діючими – і тому було би більш доречно визначати «зрілу» психічну структуру як потенціал пережитого едипального комплексу та його подолання. Цей комплекс ніколи не може бути вирішений повністю, а залишається потенційним викликом протягом всього життя. Здатність жити на догенітальному рівні залишається. В цілому, пережитий прегенітальний досвід є значимим, оскільки він забезпечує широкі рамки для отримання задоволення і не може бути зведений виключно до «сексуальних попередників», ризикуючи таким чином залишитися недооціненим (Laplanche, 2007). У цьому сенсі доросла сексуальність є обов’язковим компромісом з інфантильною сексуальністю, яка саботує «генітальний примат». У період статевого дозрівання, коли сексуальність підсилена гормональними та інстинктуальними змінами, цей потяг опиняється на території, вже окупованій дитячою сексуальністю (Laplanche, 2007).
Розрив між сексуальністю та прокреацією дозволяє прегенітальній сексуальності досягнути більше модальностей задоволення, принаймні згідно Фройда, який вважав, що на службі прокреації стоїть об’єднання всіх часткових потягів з метою вибору об’єкту на основі примату генітальності (Freud, 1913 i, p. 89). Ми ж, проте, бачимо, що сьогодні ця функція сексуальності не є на передньому плані.
Дитяча сексуальність є, перед усім, автоеротичною. Не зважаючи на інтерес сучасного психоаналізу до проблематики нарцисизму, ми лише констатуємо, що сексуальне ядро нарцисизму перебуває в центрі дослідження; як це не парадоксально, ми спостерігаємо розмежування між поняттями нарцисизму і авто-еротизму. «Поширеним психоаналітичним трендом стало розрізнення клініки так званих класичних неврозів, де сексуальне несвідоме є в центрі психічної проблематики, і клініки, де домінує проблематика нарцисизму як поняття, позбавленого сексуальності. Патології цього роду організовані більше навколо дефіциту, аніж навколо конфлікту, що робить очевидним брак головного інгредієнта конфлікту – сексуальних потягів» (Scarfone, 1999, p. 142). Численні роботи, присвячені проблемам нарцистичних труднощів особистості і пограничним станам, більше не відсилають нас до базових сексуальних потягів. І все ж після того, як Фройд ввів концепцію нарцисизму, він писав: «Природно Я знаходиться вже на самому початку душевного життя, катектоване потягами і частково здатне саме задовольняти свої потяги. Ми називаємо цей стан нарцисизмом і цю можливість задоволення автоеротизмом» (Freud, 1915 c, pp. 181-182). Характеристкою нарцисизму є те, що «лібідо, яке скеровується до об’єктів і є вираженням тенденції завойовувати, отримувати задоволення від об’єктів, відмовляється від цих об’єктів, а на їхнє місце стає власне Я (…). Якщо існує така фіксація лібідо на власному тілі і на власній особистості, замість того, щоби фіксуватися на об’єкті, то цей факт не є ані винятковим, ані рідкісним (…). Вже від самого початку розвитку об’єктного лібідо велика кількість сексуальних потягів спочатку задовольнялись на власному тілі, автоеротично (…). Таким чином, автоеротизм був сексуальною діяльністю нарцистичної стадії скерування лібідо» (Freud, 1916-1917 a, pp. 430-431).
Ми бачимо, що Фройд розглядає нарцисизм разом з авто-еротичною сексуальною діяльністю, і не протиставляє нарцисизм і потяги. «Якщо стосунок Я нав’язує інший режим сексуального функціонування, аніж той, що характеризується потягами у вільному стані, то сексуальність завжди домінуватиме» (Scarfone, 1999, p. 141). Нарцистичне задоволення від власного функціонування – якого дуже бракує у пограничних випадках – є промовистою ознакою, яка не може бути зведена тільки до дефіциту символізації, але має джерела також і в проблемах дитячої сексуальності. Відсутність холдингу – як дефіцит – може бути включена як патогенний компонент – бо дитина наражається на збудження і атаки внутрішніх потягів, без жодного захисту з боку об’єкта.
ПІДСУМОК
На завершення поставлю додаткове відкрите питання щодо «десексуалізацію» психоаналізу. Процитую іншу рефлексію Фройда, яка здається мені серйозним викликом до нашої оцінки, часто такої песимістичної, функціонування нашого занадто «нарцистичного» сучасного суспільства. «Перетворення об’єктного лібідо в нарцистичне веде за собою відхід від сексуальної мети, десексуалізацію, а отже – певний рід сублімації. Тоді виникає питання, варте поглибленого вивчення: чи не є це королівська дорога до сублімації? Чи не є так, що всяка сублімація за посередництвом Его перетворює спочатку сексуальне об’єктне лібідо у нарцистичне, щоб ставити перед ним потім, можливо, нову мету?» (Freud, 1923 b, p. 274 ; виділення автора).
Згідно Фройда, нарешті ми бачимо, що прегенітальне та нарцисизм мають потенціал, який недостатньо досліджений у сучасній психоаналітичній теорії.
Література та посилання
Abraham K. (1921), Gesammelte Schriften, Frankfurt, 1982.
André J. (2005), L’indifférent, in Les sexes indifférents, sous la dir. de J. André, Paris,PUF.
Atlan H. (2005), L’utérus artificiel, Paris, Le Seuil.
Botella C. (2001), Kommentierung des Textes von R. Roughton : « Homosexualität : klinische und technische Probleme », IPA Newsletter, Jahrgang 10, Heft 1.
Bourdin D. (2004), De l’oubli. Dynamique du fonctionnement psychique, Paris, Armand Colin.
Castel P.-H. (2003), La métamorphose impensable. Essai sur le transsexualisme et l’identité personnelle, Paris, Gallimard.
Chemama R. (hrsg.) (1993), Dictionnaire actuel des signifiants, concepts et athèmes de la psychanalyse, Paris, Larousse.
Cournut J. (1996), Psychanalyse et sexualité, in J. Cournut et al., Psychanalyse et sexualité. Questions aux sciences humaines, Paris, Dunod.
Diatkine G. (1996), Un débat encore vif : la sexualité, in J. Cournut et al., Psychanalyse et sexualité. Questions aux sciences humaines, Paris, Dunod.
Dornes M. (2002), Psychanalyse et psychologie du premier âge, Paris, PUF.
Enriquez E. (1996), L’objet étrange de la sociologie : la sexualité, in J. Cournut et al.,
Psychanalyse et sexualité. Questions aux sciences humaines, Paris, Dunod.
Fonagy P. (2006), Psychosexuality and psychoanalysis : An overview, in P. Fonagy,
- Krause and M. Leuzinger-Bohleber (eds), Identity, Gender and Sexuality, London, International Psychoanalytical Association.
Freud S. (1895 d), Études sur l’hystérie, Paris, PUF, 1967.
Freud S. (1905 d), Trois essais sur la théorie sexuelle, OCF, VI, Paris, PUF, 2006.
Freud S. (1912 d), Du rabaissement généralisé de la vie amoureuse, OCF, XI, Paris, PUF, 1998.
Freud S. (1912-1913 a), Totem et tabou, in OCF, XI, Paris, PUF, 1998.
Freud S. (1913 i), La disposition à la névrose de contrainte, OCF, XII, Paris, PUF, 2005.
Freud S. (1915 c), Pulsions et destin des pulsions, OCF, XIII, Paris, PUF, 1988.
Freud S. (1916-1917 a), Leçons d’introduction à la psychanalyse, OCF, XIV, Paris, PUF, 2000.
Freud S. (1918 b), À partir de l’histoire d’une névrose infantile, OCF, XIII, Paris, PUF, 1988.
Freud S. (1920 g), Au-delà du principe de plaisir, OCF, XV, Paris, PUF, 1996.
Freud S. (1923 b), Le Moi et le Ça, OCF, XVI, Paris, PUF, 1991.
Freud S. (1925 d), Autoprésentation, OCF, XVII, Paris, PUF, 1992.
Freud S. (1926 f), Psycho-Analysis Gesammelte Werke, OCF, XIV, Paris, PUF.
Freud S. (1930 a [1929]), Le malaise dans la culture, OCF, XVIII, Paris, PUF, 1994.
Freud S. (1933 a [1932]), Nouvelle suite des leçons d’introduction à la psychanalyse, in OCF, XIX, Paris, PUF, 1995.
Freud S. (1940a [1938]), Abrégé de psychanalyse, Paris, PUF, « Bibliothèque de psychanalyse», 1949.
Gill M. M. (1976). Metapsychology is not psychology, in M. M. Gill and P. S. Holzman (eds), Psychology vs. Metapsychology : Psychoanalytic Essays in Memory of George S. Klein. Psychological Issues, New York, International Universities Press,
Monogr., no 36, pp. 71-105.
Görlich B., Lorenzer A., Schmidt A. (hrsg.) (1980), Der Stachel Freud. Beiträge und Dokumente zur Kulturismus-Kritik, Frankfurt, Fischer.
Green A. (1996), La sexualité a-t-elle un quelconque rapport avec la psychanalyse ?,
RFP, t. LX, no 3, 829-847. (Has sexuality anything to do with psychoanalysis ?, Intern. Journ. Psychoanalysis, 76, 871-883.)
Gribinski M. (2004), Deviner à peu près, RFP, t. LXVIII, no 3, 897-916.
Kahn L. (2004), Fiction et vérité freudiennes, entretiens avec Michel Enaudeau, Paris, Balland.
Kohut H. (1971), The Analysis of the Self. Systematic Approach to the Psychoanalytic Treatment of Narcissistic Personality Disorders, London, Hogarth Press.
Laplanche J. (2006), Castration et OEdipe comme codes et schémas narratifs, in Sexual. La sexualité élargie au sens freudien, Paris, PUF, 2007.
Lebrun J.-P., Volckrick E. (2005), Avons-nous encore besoin d’un tiers ?, Romanville-Saint-Agne, Érès.
Marcuse H. (1955), Eros and Civilization : A Philosophical Inquiry into Freud, New York, Vintage, 1961.
Melman C. (2002), L’homme sans gravité, Paris, Denoël.
Millet K. (1968), Sexual Politics, London, Granada Publishing.
Ogden T. (2005), Le tiers analytique : les implications pour la théorie et la technique psychanalytiques, RFP, t. LXIX, no 3, 751-775.
Parin P. (1978), Der Widerspruch im Subjekt, Franfurt, Syndicat.
Reiche R. (1968), Sexualität und Klassenkampf, Frankfurt, Fischer Verlag.
Schaeffer J. (2005), Quelle indifférence des sexes ?, in Les sexes indifférents, sous la dir. de J. André, Paris, PUF.
Scarfone D. (1999), La désexualisation, Trans, 8, 127-144.
Sigusch V. (2005), Neosexualitäten. Über den kulturellen Wandel von Liebe und Perversion
(Neo-sexualités. À propos des transformations culturelles d’amour et de perversion), Frankfurt-New York, Campus Verlag.
[1] Contributions à la psychologie de la vie amoureuse об’єднує три тексти, опубліковані Фройдом між 1910 та 1918р.р.: Un type particulier de choix d’objet chez l’homme ” (1910), ” Du rabaissement le plus commun de la vie amoureuse ” (1912) et ” Le tabou de la virginité ” (1918)